— О, єврей? — спитав раденько.
Я вкрився холодним потом.
— Ні,— відповів.— Я вірменин, кавказець.
Здається, він не повірив. Смаглява шкіра, чорне кучеряве волосся наводило його на думку, що перед ним таки єврей. Стояв коло мене, чекаючи, поки підійде його радник у білому халаті.
Тим часом есесівці перевірили мій одяг. Хоч як обмацували та винюхували, а все-таки не знайшли дорогої для мене речі. В лівому рукаві під цупкою підкладкою я заховав невелике фото коханої дівчини.
Я був поранений у ліву руку, тож, пересилюючи біль, зняв пов’язку, показав, що там рана від осколка снаряда, а не щось інше. Коли мене закінчували оглядати, підійшов зодягнутий у білий халат. Оскільки коменданта взяли сумніви, то «лікар» став роздивлятися мене особливо прискіпливо. Тієї хвилини моє життя залежало від одного його слова.
Комендант з нетерпінням чекав відповіді.
«Лікар» кілька разів оглядав мене прямо й у профіль, навіть обмацав череп й нарешті похитав головою:
— Найн.
Я полегшено зітхнув, наче з моїх плечей зсунувся важезний камінь. Волосинка, на якій висіло моє життя, не обірвалася й цього разу.
Втім, комендант ще не облишив мене. Знову зміряв поглядом з ніг до голови, спитав через перекладача:
— Що робив до війни?
— Грав у футбол, займайся важкою атлетикою,— сказав я йому напівправду.
Почувши таку відповідь, він схвально кивнув головою:
— Гут, гут.
Потім знову спитав:
— А в яких військах і в якому званні ти служив?
— Рядовим у піхоті,— збрехав я, бо насправді був командиром танка Т-34.
— Одягайся! — наказав комендант, тицьнувши палицею на мій одяг, і рушив далі.
Я став одягатися, намагаючись непомітно глянути на Абрагамяна, але… Абрагамяна не було. На його місці стояв росіянин. Абрагамян якимось побитом опинився аж у кінці шеренги. Хтозна, на що вій сподівався, може, передчуваючи невідворотність долі, хотів бодай на кілька хвилин продовжити своє життя. Хоч на кілька хвилин…
Втім, як виявилося, була в Абрагамяна й інша думка. А яка — ми дізналися, коли надійшла його черга…
Перше, що кинулося у вічі комендантові, коли він підійшов до Абрагамяна,— світла пляма на шинелі там, де тиждень тому висів орден Червоної Зірки. Комендант палицею накреслив на грудях в’язня зірку і спитав:
— А де ця залізяка?
Абрагамян мовчав. Він опустив голову й намагався уникнути мулького погляду ворога.
Комендант палицею підвів йому голову, глянув у почервоніле обличчя й закричав:
— Ану, вийди вперед! Ти єврей та ще й комісар! — і подав знак, щоб його перевірили.
Есесівці кинулися на Абрагамяна, як нацьковані собаки. Навіть не чекали, поки він роздягнеться,— самі здирали з нього одяг. Коли з поранених грудей почали зривати бинти, щось впало й глухо дзенькнуло об землю.
То був орден Червоної Зірки, який Абрагамян ховав у себе на грудях.
Комендант підібрав його, покрутив у пальцях, потім, вишкіривши конячі зуби, спитав:
— Це ж за що тобі дали цю цяцьку?
Якщо в Абрагамяна до цього й була якась крихта надії, то тепер її не стало.
— За те, що я знищив сотню таких нелюдів, як ти,— відповів він.— І шкодую, що не встиг довести рахунок до тисячі.
Один з есесівців ударив Абрагамяна дулом автомата, той похитнувся, але не впав.
— Бий, гаде, та пам’ятай, що настане й наша черга бити, чекати лишилося недовго!
— Та він комуніст,— обурився комендант.— Я це відразу зрозумів.
— Так, комуніст! — вигукнув Абрагамян.— І пишаюся цим. А ти виродок!
Комендант затіпався од люті.
— Ні,— просичав він.— Спокійної смерті тобі не бачити. Ти заслужив інше…
Почалися катування.
Абрагамян, знесилений, лежав на землі. З рани на грудях натекла калюжа крові. Обличчя, що недавно палало від гніву, тепер було бліде, ніби в ньому не лишилося й кровинки.
За наказом коменданта обер-лейтенант зв’язав смертникові руки за спиною. Після цього комендант зажадав, щоб Абрагамян доповз до дерева, що росло метрів за сто. А сам пішов, став у затінку того дерева й, діставши з кишені хустинку, витирав свою спітнілу довгу шию.
…Абрагамян повз. Він до крові пообдирав на собі шкіру. З рани на грудях текла кров і лишала на землі червоний слід. Важко собі уявити, які то були муки.
Проте він уперто повз і повз уперед, дивлячись спідлоба на коменданта, ніби міряв поглядом відстань між ним і собою. На якусь хвилю він поклав голову на землю, щоб перевести подих, але комендант заволав до обер-лейтенанта: