— Справді, в Криму й тепер чимало вірменів,— сказав Бойко.— А Феодосію, моє рідне місто, то взагалі можна вважати вірменським. Мої земляки з особливою любов’ю та шаною ставляться до великого художника Ованеса Айвазовського. Не тільки тому, що це всесвітньовідомий митець. Він був ще й людина великого серця, патріот свого рідного краю, якого не полишав. Це ж завдяки його старанням до Феодосії підвели водогін, це він домігся, що в місті збудували історичний музей, відкрили парафіяльну школу. А в тому двоповерховому будинку, де жив і працював Айвазовський, тепер музей художника… У дворі вірменської церкви святого Геворга його й поховано. На надмогильнику вірменською мовою написано: «Народився смертним, залишив про себе безсмертну пам’ять».
— Товаришу молодший сержант,— захоплено дивився Армен на Бойка,— ви так добре все це знаєте…
— Ех, друже мій юний,— зітхнув той.— Річ у тім, що я закінчив художнє училище, мушу знати… Та й чимало друзів-вірменів маю у Феодосії, просто в нашому дворі. Усе моє дитинство та юність минули в оточенні вірменів. Словом, я себе вважаю якоюсь мірою вірменином, ось так, ахперс[1],— і злегенька поплескав Армена по плечу.
— Навіть нашу мову знаєте? — зрадів Армен.— Як добре, що я служу разом з вами.
— Знаєш що, Армене,— розчулено мовив Вартан.— Хоч у який кінець світу підеш, скрізь зустрінеш вірменина — така гірка була доля нашого народу.
Арменові прийшло на згадку:
— Пам’ятаю, дід мій завжди з тугою розповідав, як він замолоду кілька разів добирався до зруйнованого Ані. Жаль, що постарів, казав, не можу здолати довгої дороги, а то й зараз пішов би, став би на березі Арпачай і дивився б, дивився на Ані… Батько мій у відпустку часом їздив до Вірменії. То дід, який завжди давав йому якісь доручення, одного разу попросив: «Привези мені пригірщ землі з Вірменії та два пшатені…[2]» Через два тижні батько повернувся. Дід узяв у тремтячі долоні землю, привезену з Вірменії… І тоді я побачив, що дідові руки й вірменська земля одного кольору. Мабуть, так і мало бути, бо дідові руки міцніли й тріскались у землі, терлись об неї, шліфувалися… Він підніс на долонях вірменську землю до тремтячих вуст, поцілував її і лише потім перевів подих.
— Ох, як солодко пахне рідна земля,— сказав він і, обережно ступаючи, пішов у садок.— Нехай же й під нашими ногами буде вірменська земля.— Він прошепотів якусь молитву і тричі перехрестив обличчя. А два деревця пшатені дідусь дбайливо посадив перед нашим будинком і, поливаючи, примовляв: «Пшатені — дерево Вірменії, святе дерево. Його плоди мають солодкий смак і запах вірменської землі».
Минуло кілька місяців, і саджанці всохли.
— Ні,— з тугою мовив дід Ашот.— Так, як усяка пташина має своє гніздо, свою зграю, так само й кожна рослина, кожне дерево — свою землю та воду… Пшатені на вірменському камінні виростають, цвітуть, дають плоди, а на цій пухкій землі не прийнялися, всохли. Виходить, для них це не та земля. Баграте, сину, одного дня візьми свою сім’ю і повези у Вірменію, хай на нашій землі й воді набираються сили, хай вірменами зростають мої онуки…»
А одного разу батько, повернувшись з Вірменії, привіз із Єревана пляшку води. Дід спрагло припав до неї.
— Еге, й смак вірменської землі у цій воді. Солодка, наче з джерельного струмка нашого Ані, молодості додає… Гірська вода, що тут казати. З нею ніяка не зрівняється.
Дід помер навесні сорок першого. Батько, звичайно, не повіз нас до Вірменії, а забрав до Ростова, де служив у армії. І ми звикли до Ростова. Батько обіцяв під час канікул взяти мене з собою до Вірменії — показати Єреван, з’їздити на озеро Севан, про яке я так багато чув… Але почалася війна…
— Нічого, Армене-джан,— заспокоїв його Вартан.— Скоро війна закінчиться і ми з тобою разом поїдемо до Вірменії. І в Єревані побуваємо, й у Севані скупаємося, ще й форелі його покуштуємо. Потім обов’язково поїдемо в мій Ленінакан…
Тут і Бойко не змовчав:
— А після того до мене у Феодосію приїдеш, Армене, де колись давно жили твої діди. От побачиш, що кращого міста на землі немає.
— Кожен кулик своє…— хотів був пожартувати Вартан, та раптом затнувся і проказав серйозно: — Кожен птах своє гніздо любить, кожна рослина свою землю, кожна людина свою батьківщину…
— Рядовий Армен Месропян! — вистромивши голову із сусідньої кімнати, гукнув єфрейтор Петренко.
Армен схопився на рівні:
— Я тут!
— Віднеси цей пакет у першу роту. Віддаси капітанові Бульбі в руки, ясно?
— Так точно! — виструнчився Армен.— Особисто в руки капітанові Бульбі.