— Ти де був? — запитала.
— Заблукав, — відповів я.
— Усе гаразд? — засумнівалась.
— Так, — збрехав я.
Скоріш за все, вона не повірила. Але промовчала.
— Ось, — сказала, помовчавши, — віднеси на стіл.
Я взяв з її рук глибоку тарілку з овочами, рушив назад.
Вони саме заспокоювали Костика й згадували, на чому спинилися, де було перервано розмову, з якого моменту все пішло не так. Костик гірко плакав, поклавши голову на руки, а руки, своєю чергою, поклавши на запечену рибу. Можна було подумати, що він її оплакує, цю рибу. Дядь Саша пересів до нього й заспокійливо поплескував по загривку. — Тихо, хлопче, — говорив він, — не годиться так побиватися за мертвими. Костик ображено шморгав носом, витираючи сльози й шмарклі рукавами сорочки. Дядь Саша нависав над ним своїм гострим профілем, мов крук, Беня нервово курив, струшуючи попіл в мариновані гриби, а Рустам із Семом сиділи віддалік, далі про щось сперечаючись. Я підсів до них, поставив овочі на стіл.
Тоді Сем розповів найцікавішу історію. Була вона настільки дивовижною та заплутаною, що навіть Рустам, молодший брат, на очах якого все це відбувалося, сплескував час від часу руками, широко розплющував очі й заперечливо мотав головою, не погоджуючись і виправляючи оповідача. Було що виправляти! Ніхто з нас не знає, говорив Сем, припалюючи так, що рубці на поламаному кілька разів носі рожево спалахували в гасовому сяйві, як близько знаходиться його смерть. Ніхто з нас уявити не може, як далеко на її територію ми заходимо. Говорив він, можливо, не так розважливо, як я переказую, нервово затягувався, дещо затинався, проте оповідь його була саме про це. Смерть, говорив він, ніколи не ступає нам назустріч, вона має час і можливість вичікувати, вона стоїть посеред свіжої смарагдової трави, невидима та неминуча, й спостерігає, як легковажно та необачно ми забігаємо в її тінь. Іноді нам вдається з цієї тіні вискочити. Хоча в більшості випадків від нас тут мало що залежить. Ми беззахисні перед нею, нас паралізують страх і приреченість. І мало хто цю приреченість здатен у собі перемогти. З Маратом усе склалося особливо дивно. Він не боявся смерті й любив жінок. Одного разу його запрошували за кордон, тренером, ну, усім це відомо. То знаєте, що він сказав? Він сказав: я помру тут, поруч зі своєю мамою. Всім відома була та ґречність і шляхетність, з якою він ставився до жінок. Можливо, це передалося йому від мами. Можливо, причина тут у спортивному вихованні. Хай там як, а до жінок він ставився ледь не побожно. Одного разу, минулої весни, та фактично рік тому, Марата втягнули в бійку. Сталося це так: він уже повертався додому після бою й спускався по Революції, коли раптом побачив, як якийсь мудило чіпляється до дівчини. Причому доволі брутально. Посеред вулиці. Ясна річ, Марат поліз битися. Здавалося б, що професійному боксеру було завалити якогось лівака. Проте мудило виявився не так тренованим, як витривалим. Мав просто залізну голову, об яку можна було гнути велосипедні рами. Бились вони години дві. То сходилися, то переводили подих. Потім знову кидалися один на одного. Навіть дівчина не витримала, вибачилась і пішла собі. Та її ніхто й не тримав. Ну, але гору взяла майстерність — Марат таки завалив цього кабана. Той лежав на теплому вечірньому асфальті й стікав кров'ю. Марату б розвернутися й піти додому, але щось його зупинило, щось примусило залишитись. Він нахилився, потягнув мужика на себе, закинув собі на плечі й поніс на світла, що горіли коло метро, думаючи там кинути під дверима якої-небудь аптеки. Мужик виявився важким і незручним, ноги йому волочилися по землі, джинси сповзали, він тяжко хрипів, кров його затікала Маратові за комір. Проте Марат ішов, оскільки знав: не можна лишати по собі трупи, боротьба має бути чесною. А вже коли дотягнув-таки цього мудила до аптеки, обережно поклав його під дверима й зібрався натиснути кнопку виклику чергового, але вирішив наостанок витерти тому кров з обличчя. І коли нахилився, мужик несподівано розплющив очі й засадив Маратові в бочину довгими блискучими ножицями, які тримав у задній кишені джинсів. Після чого просто втік. Марат спробував його наздогнати, але з ножицями бігти було незручно, тож він просто повернув додому й півночі добирався сюди з ножицями в тілі, тримаючись рукою за стіни й дерева. А дівчина виявилася перукаркою.