Лейла вбила каблуки в поплямований килим.
— Пішли, Жужу сюди вже не повернеться, — Джонатан долав її опір. — Хіба що тобі запраглося дочекатися ранку в цій запліснявілій пивниці.
Лейла дозволила випровадити себе, сподіваючись почути щось більше про Жужу.
— Він думає про мене? Він хоче повернутися? — питала вона плачучи.
— Заспокойся, Лейло. — Джонатан сів разом із нею до спиненого на перехресті таксі. — Дай Жужу час обдумати становище, не ходи за ним назирці, не засипай листами, не телефонуй. Ви ж розлучилися кількам місяців тому, чи не так?
— Бууу, — заридала вона ствердно.
— Щоб ви знову були разом, бо ж ви тепер окремо, він мав би до тебе повернутися, але щоб він міг це зробити, Жужу спершу мусить покинути тебе по-справжньому. Дай йому спокій на деякий час.
Лейла рішуче втерла очі, після чого знову заридала.
— Я нічого не розумію. Він ненормальний, я викинула його з дому, а він і справді забрався. — Шукаючи в торбинці хустинку, вона впустила коробочку пастилок. — Я смертельно* хвора, — похвалилася Лейла. — Мені лікар прописав. — Вона струснула таблетками.
— Не драматизуй, — Джонатан поглянув на майже порожню коробочку від заспокійливих ліків.
— Ти думаєш, що я вдаю? — Лейла натягнула на коліна коротку шкіряну спідничку, яка щоразу підсмикувалася. — Останні три дні у мене жахливо боліла голова. Лікар відправив мене до фахівця від голови, ну, до психіатра, після того як виявилося, звідкіля цей біль.
– І звідки? — Джонатан ґречно заохотив Лейлу до дальших звірянь.
— Я сама відкрила звідки. Аналізи й лікарські оглядини ні до чого не придатні. Даремна витрата часу й грошей. Найзвичайнісінька річ — у мене дуже важкий період. Я ретельно оглянула закривавлену прокладку і видовбала з неї дуже дивні шматки тканин. Придивившись докладніше, я зрозуміла, що це спливають шматки мозку.
Таксі різко загальмувало перед будинком Лейли. Вони висіли й зникли у темряві, у темряві, в якій видно лише темряву.
__________
* Якщо життя і смерть можливі, то все в житті можливе. Навіть те, що ваш ангел-хранитель підар або що ельфи й гноми справді існують на власний страх і ризик, за умови, що вони не надривають парадигми реальності, бо якщо надривають, то хтось пізніше мусить мозольно церувати цю подерту завісу заперечення, але хто? Одноріг своїм стертим рогом? Сирени? Сирени вимерли від хімічних миючих засобів, які руйнують біологічну рівновагу, бо сиренами колись ставали гарні дівчата, котрі не підмивалися.
— Жужу, перестань займатися своїм надірваним мисленням, краще віддайся аналізові майстрів, чим ти досі займався. — Джонатан хотів повернутися до читання «Le Monde», перерваного розповіддю італійця.
— А чом би й ні, — втішився Жужу. — Дещо для тебе, Джонатане, про створення Адама. Пам’ятаєш ту сцену, коли Бог торкається пальцем Адамового пальця, аби вдихнути у нього життя і витягнути з болота, тобто з глини.
— Ти говориш про Бере… про той фрагмент Книги Буття розділ 2, вірш 7?
— Ні про який фрагмент я не говорю, — різко заперечив Жужу. — Ціла велетенська фреска у Сикстинській каплиці. Я вигадав Антисикстинську каплицю. — Він гортав записник, шукаючи начерк. — Десь подівся… — Жужу відклав нотатки. — Уявіть собі, — він вимахував запаленою цигаркою, — ту ж фреску, але на мить пізніше. Бородатий Бог Отець простягає руку, прагнучи вдихнути життя в щойно створеного Адама, і от-от має його торкнутися, бракує міліметра, так, як на фресці у Сикстинській каплиці, але, побачивши первородний гріх, Каїна, а пізніше решту людства, відсмикує простягнутий палець і стукає ним собі по чолі. Адам залишається здерев’янілий у болоті. Бог Отець — усміхнений, задоволений, що уник клопотів, від яких опинився за міліметр. Як вам це подобається?
— На мою думку, малювання портретів уже є гріхом, отож решта твого проекту є його природним, грішним наслідком. — Джонатан намагався бути поважним і знудженим.
— А на думку мого катехита, — Вольфґанґ обнюхав цигарку Жужу, — вживання наркотиків є гріхом. Це свинство ушкоджує нервову систему.
— Краще постукай себе у свою нервову систему, перш ніж розповідати дурниці. — Жужу відчув себе переслідуваним некурящою більшістю. — Я палю делікатну травичку, їм екологічні грибочки. Ніяких штрикавок з хімікатами. У мене буває враження, що мені впорстнуто кольори; голова розколюється на уламки світлистих іскор і веселок. Зрозумійте, легкі наркотики є каталізаторами свідомості. Після грибків людина виходить за межі часу й простору. Левітуєш, гравітуєш, трансцендентуєш у інші буття, зорі, океан, розмовляєш із духами предків, птахів, дерев, тисячоразово народжуєшся і тисячоразово помираєш від усіх хвороб світу, і тобі байдуже, бо ти абсолют. Коли ти повертаєшся до повсякденної реальності, виникає таке враження, наче входиш до затишної клітки. За тобою замикають чергові брами, гинуть простори. Замість бути мандрівною, абсолютною точкою всесвіту, ти відчуваєш, як у тебе ростуть руки, ноги. Над тобою затраскується череп, який відокремлює мозок від безконечності вражень, і для того, щоб приховати сліди вибуху, голова поростає волоссям. Чогось стає шкода. Цієї нескінченності, свободи. Нормально наша свідомість заплутана в павутині причин і наслідків, у петлі часу. Поміж прагненням і безкінечністю існує порозуміння. Для психіки прагнення є тим самим, чим для фізики нескінченність — вічним поспіхом у безмежжі несповненого. Ех, шкода.