— Кінець? — упевнився Джонатан, щось занотовуючи на полях газети. — Залишивши поза увагою термінологію, ти, Жужу, розповів про кабалістичне трактування tsimtsum*, або ж історію ув’язнення пресвітлих душ у тілесності. Позаяк у твоєму описі вчувалися іскри — душі, ув’язнені в тілі людини.
— Непогана річ кабала, святі й рабини покурювали травичку, га? — втішився Жужу.
— Ні, — споважнів Джонатан.
— Послухай, це повинно пасувати до твоєї кабали. — Вольфґанґ пригадав розповіді сестри, яка допомагала при пологах. — Гедвіґ каже, що народження людини вкрай болісне, бо у людини надто велика голова. Така велика, що при пологах надрізують жіночу проміжність, аби вона не тріснула. Після первородного гріха Бог засудив Адама до важкої праці, а Єву до болісних пологів. Перед заподіянням гріха пращури мали невеликі голівки, але, з’ївши плід з дерева пізнання, вони стали інтелігентнішими, через це у них надміру розрослися голови. Коли б людина не мислила, у неї була б невеличка голівка і вона б не страждала, принаймні під час пологів. Цікаво, чи не так?
— Ні, — заперечив Джонатан. — Ви не розумієте, про що говорите, ви нічого не розумієте. Яка кабала? Які грибочки й пологи?
— Перепрошую, але що такого ми не розуміємо? — Карі очі Жужу сльозилися від диму.
— Того, що я нічого не розумію.
_________
* Перші в історії людства археологічні розкопки мали метафізичний сенс. Експедиція під проводом Симона Ворожбита близько 1930 років тому (про Симона Ворожбита згадано у Діяннях Святих Апостолів) не цікавилася* загиблими цивілізаціями. Перекопуючи піски пустелі, вона намагалася відшукати черепки прагорщика, що луснув під час космічної катастрофи, себто tsimtsum. У глиняному горщику Бог заклав божественну енергію. Її сила розсадила глину. Іскри Божого світла розпорошилися в темряві та вгрузли в матерії. Спасіння себе, Бога, світу мало б полягати у вивільненні цих Божих іскор. Симон Ворожбит і його послідовники, перетрушуючи піщані надми, міркували логічно: позаяк ми маємо душу, що містить іскру Божу, то належить повернути їй стан могутності з-перед tsimtsum. Вони розумували практично: коли вже ми видобудемо з матерії іскри Божі, треба буде скласти їх у прагорщику, там, де вони спершу містилися. Отож необхідно відшукати черепки горщика й склеїти їх. Про те, чи відшукали симоніани горщик, можна було б довідатися, організувавши археологічну експедицію для пошуків їхніх засипаних піском скелетів, оскільки про пізнішу долю секти історичні джерела мовчать.
_________
* Вас, мабуть, цікавлять письменники, котрі мешкають у Парижі. Почнемо від Монмартру — там у сорокових-п’ятдесятих роках мешкав Селін, автор книги про огидність життя, яка називається Мандрівка до краю ночі. Під час війни Селін займався звичними справами: лікував хворих (він був шанованим лікарем), розводив котів* (він цінував їх за відсутність літературних уподобань) і писав (не надто прихильно) про євреїв. Після війни Селіна слушно визнали нігілістом, антисемітом і колаборантом. Походження нігілізму й антисемітизму не надто добре відоме, отож Селіна уникали, про всяк випадок. Як зачумленого. Покинутий на самоті, він писав: Життя настільки смачне, що я відчуваю до нього несмак. Зневага до дурнів та інтелектуалів, себто дев’яносто дев’яти відсотків людства, а також прагнення торкнутися межі самотності, допровадили його до того, що він поїв власних котів*.
Нижче від Монмартру, у будинку дев’ятнадцятого століття, колишньому готелі, в ніч на 25 січня 1855 року повісився геніальний романтичний письменник — Жерар де Нерваль. Готель, у якому знайшли підвішеного до стелі письменника, розташувався на розі вулиць Ліхтарної та Темної. Нерваль був генієм, отож відомі дата його смерті, вулиця і номер готельного покою, в якому він сконав. Ніхто, натомість, не зайнявся увічненням пам’яті паризького графомана сімдесятих років, котрий у напливі натхнення відгриз собі пальці правої руки, вбив у них сталеві гачки і, плямуючи папір, помер від втрати крові.