Нінетта щодня місила тісто на піцу, макарони. Вона була чарівна, мовчазна і побожна. Американка прийшла до їхнього крихітного помешкання і померла чи наклала на себе руки із ревнощів, для мене це не зовсім ясно. Перед смертю вона змусила вуйка пообіцяти, що він залишить її тіло на їхньому єдиному столі посередині помешкання. Вуйко дотримав слова, адже остання воля покійної свята, а недотримання її приносить нещастя. Ба більше, для сицилійця порушити дане слово рівнозначно втраті честі.
Американка не мала й грама жиру, дуже швидко всохла й почала розсипатися. Нінетта щодня стирала пил, прибираючи на столі рештки першої вуйкової дружини. Вуйко та Нінетта були бідні, але щасливі. Вони мали тільки того одного стола, а на ньому американку, яка розсипалася із помсти. Американка мстилася, розпадаючись на пил і порох, бо була, на щастя, сучасною і невіруючою, інакше навідувалася б у вуйків дім як привид. Вуйко та Нінетта були католиками, отож не боялися невіруючої американки на столі. Через два роки, під час великого великоднього прибирання, Нінетта висипала совок, наповнений прахом американки, до мішка зі сміттям і витерла начисто стіл.
— А чому американка розсипалася на порох, а вуйко начисто законсервувався? — Вольфґанґ замислився над розповіддю Жужу про пристрасть, смерть і кохання.
— Це довоєнна історія. Вуйко одружився з американкою на початку двадцятих років, у ті часи не було консервантів. А помер нещодавно, отож мав доволі часу наїстися хімікатів.
Джонатан попивав каву і закушував кошерним шоколадом, принесеним у промасленому папері. Розкошування солодощами замінило йому приємність розмови. Беба нервово поскубувала квіти у волоссі. Туга за омріяним чоловіком перестала обмежуватися лише ледь помітним смутком у її блакитних очах. Щоразу смутнішим ставало й помешкання Беби, вистелене оксамитами й килимами та захаращене різним дріб’язком. Нещодавно блискучі тканини й порцеляну вкривав пил. Розвішані в салоні світлини з виступів у кабаре були повиті паволокою смутку; Бебині уста перестали всміхатися, настовбурчені клітори обм’якли. Перверсія, що розтікалася з-поміж її розхилених ніг, також видавалася ностальгійною.
Жужу, попри глибину міркувань Вольфґанґа, котрий оповідав про міфічні мандрівки через засвіти, виправляв його помилки у французькій.
— Французи не кажуть «посмертя»*, правильно буде «посмертне існування». І кінчай уже з тими макабричними історіями про пекло, чистилище та Страшний суд. Я переконаний, що врешті виявиться не так уже й важливо, чи Ікс крав, а Ігрек чужоложив. Не буде ніяких дантівських сцен із юрмою постатей. Спасенні будуть лише охра, зелень та тіоіндиго, і ніхто, і ніщо більше. Крапка.
— Бабуня говорила мені, коли я була маленькою дівчинкою, — пригадала Беба, — що воскреснуть усі, крім лінюхів, яким не хочеться встати до ранкової меси.
Вольфґанґ поцілував Бебину долоню.
— Ви завше праві.
— Чи можна уникнути смерті? — спитала Беба у Вольфґанґових очей, благально задивлених у неї.
— Авжеж, треба померти якомога раніше. — Джонатан доїв шоколад і поглянув на позолочений годинник. — Як на нас, то вже пізно, час прощатися.
__________
* Я тебе після смерті зустріла, коли тіло твоє смерділо.
О, коли б за життя вдалося тебе спіткати, дуже припис придався б, як саме тебе вживати.
Вольфґанґ занотував куплет. Чому він пише ідіотські пісеньки, чому перестає думати виключно про Бебу і займається текстами для співачки-італійки. Я скочуюся, скочуюся дедалі нижче, нижче мистецтва. Вистачить дізнатися номер Бебиного телефону, аби почати забуватися. Один потиск долоні, поцілунок, і прошу, тексти пісеньок замість поезії, а може ще якийсь рефренчик для балету: «Нехай метафізичні звірятка гасають луками безвідповідальності» — шпагат, канкан, Вішнєвскі. Ян-Марія Кранц-Вішнєвскі народився у Бреслау, докторант Гуссерля. Мій сусід і маестро. Я обіцяв йому, що відвідаю святе місто в Польщі, метафізичний центр світу, де на глибині кілометра під землею пульсує чакра всесвіту. Від ціє променіючої космічною енергією чакри вигоріла земля, обвуглилися скелі. Зараз там копальні вугілля. У назві святого міста міститься інформація для втаємничених — центр буття. Битом, що по-слов’янськи означає буття, sein, і священний санскритський склад ОМ. Я не побував у Битомі, Вишнєвскі помер, а я стирчу в Парижі і намагаюся втямити, чим є мистецтво й кохання, себто Беба Мазеппо.
Вішнєвскі володів даром іменування, гайдеґґерівською здатністю покликання словом суті та сенсу. Пастир буття — так можна було про нього сказати, коли він у останні дні свого життя, розсаджуваний болями поперекручуваних кишок, говорив про пердіння, яке видобувалося з напучнявілого живота: «зітхання зневаженої матерії». Вишнєвскі тужив за містом Битом, згадував свою польську наречену. Коли він був уже дуже хворий, то цілими днями лежав у ліжку біля прочиненого вікна. Одного дня до кімнати залетів бедрик. Він поклав його собі на руку і казав, що то польська комашка, бо його наречена цілувала бедриків і посилала до неба по шматок хліба.