— Не переймайся. — Вольфґанґ обміркував зречення від цивілізації Заходу, яка суперечила коханню до Беби. — Досі вважали, що Геракліт був здатний тільки на песимістичну фразу щодо часу про те, буцім не можна двічі увійти до тієї ж води. Археологи, шукаючи слідів експедиції Симона Ворожбита, натрапили на глиняні таблички, які містять продовження сентенції грецького мудреця. Виявилося, що згідно з Гераклітом, не можна двічі увійти до тієї ж води, оскільки це негігієнічно. Я йду до Беби. — Він поцілував Джонатана і вибіг із крамниці.
Джонатан підійшов до вітрини, аби скошлатити пташині опудала. він дивився крізь брудну шибу на вулицю: євреї в довгих плащах поволі прогулювалися, вітаючись із знайомими. За ними поспішали гідні тіні, видовжені призахідним сонцем, вони топталися по спортивному взутті туристів.
— Нам зруйнували храм, — замислився Джонатан. — Стільки праці, стільки страждань, аби його відбудувати, і знову румовища. Залишилася Стіна Плачу. А що, коли б у Єрусалимі замість Храму відбудувати принаймні його тінь?
__________
* — Бебо, ми повинні негайно зустрітися. Я мушу вас побачити. — Вольфґанґ благав слухавку вуличного таксофона.
— Не раніше, ніж через два тижні, у четвер, — відповіла Беба заспаним голосом.
— У четвер? Четвер стосовно чого? — Вольфґанґ ретельно порядкував факти*.
— Зараз гляну, — Беба машинально потягнулася до календаря на нічному столику.
— У четвер 10 грудня, о 18 годині.
— У тебе?
— Так, у мене.
___________
* — Що ти комбінуєш? — Занепокоєний Жужу спостерігав за пурхаючими руками Вольфґанґа, котрий по черзі хапався за зошит чи келишок. — Ти від вівторка місця собі не знаходиш. Прилазиш до мене о п’ятій ранку, будиш наступну наречену, вона підозрює, що ти хочеш мене у неї відбити, бо ти негайно пакуєшся до нашого ліжка і промовляєш, промовляєш, неначе прагнеш мене на щось намовити. Чим, мій любий Вольфґанже, чим усе це закінчиться?
— Я викрив змову. — Студент прикусив поблідлі губи, неначе побоюючись, що ненароком скаже надто багато.
Позбавлені листя галуззя дерев Люксембурзького саду укладалися в осінні орнаменти. Жужу не бажав підносити очей до безжальної блакиті, яка ображала його почуття краси й добра. Немає холоднішого кольору, аніж цей осінній колір паризького неба.
Вольфґанґ зблід, його солом’яне волосся також виблякло. Посинілі від прикушування губи заціпеніли в невдоволеній гримасі. До паркової кав’ярні поволі увійшов Джонатан, загортаючи листя приполами довгого чорного плаща.
— Вольфґанґ викрив змову, — привітав його Жужу.
— Якщо ця змова не служить Богові, то це людська змова. — Джонатан усівся навпроти Вольфґанґа. — Архілюдська. — Він поглянув на по-вампірячому схудле обличчя студента, його розширені зіниці, які мало не затуляли сіру рогівку.
— Я вчинив сьогодні щось вкрай погане, я убив, але й щось дуже добре, бо я зробив це від кохання.
Жужу зойкнув і схопився за голову. Джонатан, не відводячи погляду від Вольфґанґа, мовчанням заохочував його до розповіді.
— На світанку я пішов до озера у Булонькому лісі. Важко сказати «пішов», я там був. У красі ранкового туману над озером існував тільки я. Обважніла від інею імла, над нею трава, і з тієї імли метелик. Я не ловив його, не кликав. Ми були призначені один для одного. Він всівся на моєму рамені, створеному одвічно задля цієї миті зустрічі. Я знерухомів, аби не сполохати його. Він задрижав. Я відчув пульсування його і моєї власної крові. Я обережно простягнув йому руку та розщібнув нею штани. Він наче цього чекав і почав прогулюватися вздовж стужавілого від його краси статевого члена. Він закохано тріпотів крилами, наганяючи задоволення. Метелик ходив дедалі швидше, намагаючись потертися до тих місць, з яких я зсував шкіру для нього, для його пухнастих крилець. Я витриснув у руку нектар кохання, занурив у нього метелика і відчув насолоду його пружного черевця, млосну насолоду занурення в кохання. Я дочекався, аж поки він виповниться… і втопив його…
Жужу топтав сухе листя.
– Історійка наче про посмішку тигра: посміхнувся тигр до тигра, а відтак півока вигриз.
— Я згрішив. — Голос Вольфґанґа вагався між запитанням та самозвинуваченням.
— О-ля-ля, в повітрі чується сморід смалених душ*, — занепокоївся Жужу.
— Гріх є цензурою підсвідомості. — Джонатан поглянув просто себе на дерева. — Неістотною деталлю індивідуальності. То що там із змовою?