Алеєю повз слинявий бассет.
— Собачі породи — це вирощування генетичних вад, жахіття, — Жужу накидав зад бассета, який віддалявся від них. — Мусить існувати генетичний код світу; шакали, гієни, динго — о’кей, але не потворні песики-годованці. Я бачив у метро дуже слушне графіті: «Єбати хромосомию. Нав…»
Джонатан кинув у Жужу галузкою.
— Silenzio signore, нам загрожує змова.
— Я зрозумів, що мазохізму не існує, — сказав Жужу. — Позаяк страждання переживається як насолода, то не існує мазохістів, які б кохалися в болі, насолода не болить. А якщо немає мазохізму, то, мабуть, немає й садизму. «Громадяни, ще одне зусилля, і ви станете вільними!» — закликав маркіз де Сад до революції. Він прагнув убивчої революції, яка б завдавала болю, наче хресна дорога. Чинити зло всупереч собі самому, але згідно з волею деїстичного Бога жорстокої природи, є різновидом очищувальної аскези, відкриванням жахливої правди про свою власну природу. Громадяни, ще одне зусилля, і… ви мене зрозумієте. Маркіз прагнув революції, яка б завдавала страждань сама собі, садівської спокути. Страждає лише садист, який чинить зло всупереч собі та своїй сутності. Мазохіст занурюється в біль, який дарує йому насолоду. Отож не існує поділу на садистів та мазохістів. Мазохістів не існує, існують винятково садисти, які мучать самі себе, завдяки чому чинять прогрес на шляху вдосконалення. Вдосконалення є насолодою, хоча іноді й болісною, звідси випливає, що засмучений садист, завдаючи страждань, є мазохістом для самого себе і…
— Ще одна фраза, — обірвав Джонатан Вольфґанґа, — і я стану садистом для самого себе. Стоп. Це твоя змова, спробуй щось порадити собі сам. Я не маю наміру починати дискусії про слонів і черепах. Не знаєте? Була колись метафізична суперечка про те, на чому тримається Земля. Ті, хто гадав, що на чотирьох слонах, то, звісно, відсталі ідіоти, які не мають зеленого поняття про справжню науку. Проте й проти тих, хто переконаний, що Земля сперта на панцирі шести черепах, а не чотирьох, треба боротися, бо вони вкрай небезпечні.
— Найнебезпечніші створіння — жінки. Слони, черепахи, садисти — усе це ніщо порівняно з ними. — Жужу розщібнув вовняний плащ, підставляючи обличчя сонцю. — Я тільки-но позбувся Лейли, а вже у мене загніздилася наступна Самка. — Жужу, не розплющуючи очей, надягнув окуляри від сонця. — Актуальна Самка не така складна, як Лейла, тому я її й обрав, проте теж має непогану білочку. Вона гарна, Вольфґанґ її бачив, її тіло професійне. Кілька разів вона ним заробляла, коли кінчалися бабки. Проте, на своє лихо, натрапила на ірландського сутенера-католика. Замість того, щоб захищати її від конкурентів, той послав її на вулицю, а сам нажлуктився. — «Іди, іди, — каже, — я молитимусь, аби з тобою нічого не трапилося.» — У день Святого Патрика, патрона ірландських пияків, він вийшов із Самкою на прогулянку. Вони підчепили кількох клієнтів, які не хотіли платити. Виявилося, що ці типи були поліцейськими, і заарештували ірландця. Відтак, вйо, екстрадиція на батьківщину. Самка зосталася в Парижі, прибирала в порядному домі у родини. Господар доплачував їй за спальні послуги. Якось Самка залишила в спальні трусики. Вона носить такі малесенькі, мереживні, які ледь натягуються на задок. Господиня влаштувала скандал, набила господареві писок, а Самку обізвала останніми словами і викинула на вулицю. Там я її і знайшов, заплакану, п’яну, вона ледь трималася на чудових ногах перед баром, набитим спокусливими типами. — «Трусики залишила, ну і що, що трусики залишила, було жарко, — схлипувала вона у склянку горілки. — Я могла б залишити щось значно інтимніше, скажімо піхву». Я забрав Самку до себе. Я її виходив, і вона у мене загніздилася. У своїх працедавців вона навчилася вишуканості, — вранці помаранчевий сік, шоколадний хлібець, круте яйце з кав’яром. «Немає кав’яру? Але ж, любий, — випльовує вона те, що зосталося від ранкового кохання, — маємо свіженький кав’яр з тебе. То нічого, що він білий, смак той самий». Вольфґанже, ти поет; нектар кохання, квітки, метелики. Самка має від мене просто кав’яр. Понаносила додому тарілок, вазонів, сукенок і не має наміру забиратися.
— Вона не влаштовує тобі таких скандалів, як Лейла, сцен ревнощів, не має депресії, нервових криз? — спитав Джонатан. — То залиш її у себе, тобі потрібна жінка.
— Потрібна, але не одна. Я не можу довго витримати з однією. Іноді мені на гадку спадає запитання: якщо кохатися із жінкою так довго, аж вона помре, то це некрофілія чи тільки неуважність.
— Ну вибач. — Вольфґанґ переставив своє кріселко в тінь. — Тобі нічого подібного не загрожує. Чи ти когось насправді кохав коли-небудь?