— Так, моїх батьків, тільки вони в тому не винуваті.
Бім-бам, бім-бом, недільні дзвони церкви Сен-Сульпіс доповнили недільний краєвид Люксембурзького саду.
Вольфґанґ Сансауер
5. ХІІ.94 Лондон
4 рю Мандар
75002 Париж
Бебо, Бебо, прошу зателефонувати до мого ветеринара, бо то він опікується моєю душею*, яку я втрачаю, коли на це все дивлюся. Життя, Бебо, можливо, не має сенсу, проте не варто його через це відбирати. Я втратив уже віру в те, що ти можеш мене покохати. Я втратив віру у все, і живу тепер в одноособовому монастирі для невіруючих. Я хотів, Бебо, втекти від тебе, щоб забутися. Ти мене не кохаєш, бодай би у мене виріс додатковий хуй мудрості, ти мене все одно не покохаєш. Кохання не залежить від статі, воно залежить від душі. Збоченцем є той, хто кохає тільки жінок або чоловіків, бо тоді він кохає стать, а не людину. Я кохав би тебе, навіть коли б ти була чоловіком, метеликом, придорожнім каменем. Ти ж шукаєш чоловіка-кенгуру, а не кохання.
Я утік до Англії. Проте не витримав там більше як день. Байрон і Шеллі уже померли, Бебо. Як би там не було, мандрівка на кораблі була романтичною, можна було блювати. Моїм товаришем по мандрівці був загорнутий у довгу білу сукню і тюрбан селянин із Алжиру. Ми стояли, спершись на борт корабля, дивилися на зникаючий удалині французький берег, і араб не міг надивуватися, чого то Англія — острів. Адже християни, як і мусульмани, мали б триматися купи.
Вночі, Бебо, море перетікало в темряву. Маяк у тумані на англійському березі освітлював сам себе. Я побував у Лондоні. Я ходив пабами і музеями. Я намагався забутися. Я оглянув колекцію мумій у Британському Музеї. Усюди боротьба із забуттям; саркофаги щільно вкриті, навіть зсередини, ієрогліфами — передсмертними нотатками, щоб не забути, що сказати вартовим темряви, богові з головою пса, кота, власним обличчям.
Бебо, найдорожча, не зумію тебе забути. Бебо, Бебо, я не хочу бути жебраком Твого кохання. Коли я Тебе не бачу, я не бачу краси. Я повертався до Парижа через Ам’єн. Бачив здалеку вежі тамтешнього кафедрального собору. Пероном в Ам’єні ходили люди з обличчями маскаронів.
Не можу дочекатися нашої зустрічі.
___________
* — Сплять зі мною тільки святі, бо віддають за це душу. Хто ти? * — Лейла прогулювалася перед брамою Пер-Лашез, чекаючи на Жужу. Вона уявляла собі їхню зустріч. Він тоді скаже: «Ти збожеволіла».
— О ні, мій дорогий, я не збожеволіла. Я була у темряві, страшній темряві, — це правда. Я не бачила там нікого з вас, може, хіба що якісь сліди: вірш, уламок скульптури, напис на стіні.
— Навіщо ти хотіла убити себе? Навіщо ти намагалася повіситися на якійсь пацієнтці?
— Лікаряні ліжка занадто низькі, в кімнаті не було клямок, вікна позамикані. Тільки ота велика кататонічка стояла годинами, спершись до стіни, рівна, мов колода. Я прив’язала їй мотузку до шиї та затягнула петлю. Вона спитала, з якою метою. З метою смерті. На чому, по-твоєму, я мала би повіситися? Скажи, на чому? Чому ти не прийшов мене відвідати?
— Коли ти врешті зрозумієш, що між нами все скінчено, що я до тебе не повернуся?
Я не відповім. Він хотітиме уже йти.
— Я молюся за нас, — скажу я йому на прощання. — Ходжу на червоні меси.
— Що то за меси?
— Жрець забиває вівцю чи теля у крипті, і ми п’ємо кров.
— А яка це конфесія?
— Первісна, справжня, наших предків. Ми збираємося вночі на Пер-Лашез, щоб вчиняти наші обряди.
— Ти ж знаєш, що це незаконно.
— Правдиву віру завжди переслідували. — Я покажу йому татуювання на руці. — Знак втаємничення.
— Будь обережна. — Він мене холодно поцілує в щоку і швидко спуститься у метро.