— Чи не буває у тебе, Джонатане, іноді такого враження, що той твій Бог нас не тільки кохає, але й грає?
— Ти п’яний, не відаєш, що кажеш.
— Я чудово знаю, що кажу, принаймні двома мовами я говорю те саме, і скажу тобі, що моє кохання до Беби не є ілюзією. — Чорна велетенська зіниця кави, яка хвилювалася в оббитому горнятку, іронічно зблиснула. — Моє кохання має єдине, найчарівніше обличчя Беби.
Джонатан захихотів.
— Гебрайською слово обличчя завше буває у множині phanim. Не треба ілюзій, ніхто не має одного обличчя. Я не є тим, ким не є, означає те ж саме, що «я є таким, яким є», але із тисячею облич. Іди, іди до своєї Беби, — умовляв він Вольфґанґа, котрий нетерпляче поглядав на годинник, — створеної за образом і для образи…
Вольфґанґ дав кельнерові десятифранкову банкноту і вийшов з бістро. Джонатан поглянув на вкрите парою дзеркало над лядою. «Принаймні два обличчя», — подумав він, заплющуючи очі.
__________
*Невипадково за полярним колом живуть лилики-альбіноси; біленькі, чистенькі. Їх майже не видно у світлі полярної ночі, коли, наївшись на осінньому полюванні, вони засинають, огорнуті снігом. Лилики-альбіноси полюють на зелених комашок. Око провидіння також зеленого кольору, але не тому, що на щось сподівається, ні, воно зелене, бо такого кольору долари, з яких воно глипає, оправлене в стіжок піраміди. Піраміда є одним із символів масонства. Масони споруджують не лише піраміди, але й Храм. Вони навіть мають його докладний план: зліва — ліва колона, справа — права. Церква не любить масонів, напевне тому, що не кожен, хто будує святині, навідується до них. Я ходжу до Самки, нарешті вона вибралася від мене. За це я її покохав. Спершу вона оселилася в паскудному арабському готелі по вулиці Монторжуей; нещільно припасовані вікна, заіржавілі труби, подерті шпалери, поламані ліжка. «Я мешкатиму в цьому готелі і чекатиму на тебе. Ти приходитимеш уночі розповісти про те, що побачив красивого й жахливого, а я відпускатиму тобі гріхи. Як це романтично. Пити ми будемо в ірландців, я маю знижку в їхніх забігайлівках, бо плачу внески до ІРА. Нічого страшного, що ти не мій перший хлопець, будь моїм останнім, я вагітна». Самка була вагітна, звісно, лише в уяві, тиждень. Вона носилася з по-материнському випнутим черевом по Кабаре і намагалася виглядати як Мадонна. Погарнішала, стала про себе дбати. Кілька разів на день чистила зуби. «Я купила спеціальну пасту у двох тюбиках. В одному — паста для чищення зубів і ясен перед мінетом, у другому — після». — Мило посміхаючись, Самка щирила стерті до білизни ікла.
Самка має чудові ноги, подовгасті мускулисті литки і тугі стегна. Гарячим воском вона зриває з них найменші волосини й пушок. Вирвані шерстини Самки на вистиглих відливках молочно-білого воску чимось мене зворушують — це акт самообскубування.
Джонатан має чудові меланхолійні очі, Беба — заокруглені, наче кульки, клітори, які червоніють, мов засоромлені щічки. У Вольфґанґа найгарнішими є вуста. От було б добре, коли б на світі жили люди, з вигляду яких можна було б судити, від якої частини тіла почалося їхнє створення; скажімо, люди із прегарними устами, а чим далі від губ, тим не те що бридкіше, але менш конкретно; гарний ніс, нормальні очі, непропорційні руки, ноги, які то з’являються, то зникають. Люди із симпатичними пупками мали б недосконалі уста і коліна, розмиті в просторі очі.
Черево Самки, звичайно ж, не виросло. Вольфґанґ із цієї нагоди написав для неї вірш-приповідку: «Коли не працюють гонади вражі, цілком імовірні позамозкові тяжі».
Сьогодні у нас 11712 день від народження Жужу. Я, Жужу, їду із затхлого Парижа до Тоскани. Коли я помину Ліон, то витягну себе, втомленого після п’ятисот кілометрів дороги, з машини і впаду на траву біля стоянки. Земля на південь від Ліона так чудово пахне лавандою та сонцем, що хочеться з нею цілуватися. Тут починається Південь. Я покидаю тебе, облизана дощами, замерзла Північ.
Я міг би полетіти літаком до Пізи, а звідти потягом, але не люблю летовищ із їхньою атмосферою бенкетної зали і тризни водночас. Свята земля, яка нас носить, свята земля, яка нас терпить, і по ній я котитимусь до Тоскани, до П’єтрасанта. Одразу ж після перетину кордону, в італійській крамниці з запчастинами для «фіата», картка: «Розмовляємо французькою та німецькою, окрім понеділків». Нарешті я вдома, в П’єтрасанта, де маю розмалювати церкву, перетворену на музей мистецтв. Гарна готика чотирнадцятого століття. Я зніму зі стін тиньк, аби оголити білий тосканський камінь. Я замалюю шість колон, які відокремлюють нави. Внизу, біля самої підлоги, будуть дитячі малюнки, вище — малярство аборигенів і неоліту: тепла сепія і охра, наче з Ляско. Пізніше грецькі рисунки, помпейські, романські, готичні фрески. Рафаель, рембрандтівські тіні тощо, аж до імпресіоністів і всеньке двадцяте століття. Нагорі — вільне місце, нехай через п’ятдесят років домалюють своє найновіше малярство і красу. Відчищені стіни є добрим тлом для скульптур. Не думаю, що вони виставлятимуть образи. Коли б від нудьги помер останній скульптор, у П’єтрасанта виставлятимуть Санто Боттеро, Боттеро, Боттеро, розпухлий від жиру, гордість містечка.