Вагони метро захрясли в тунелі. Джонатан зупинився на краю порожнього перону, хитаючись назад-вперед.
— Кохання не є злом. Рахі мав рацію, і Зогар також; Адам тілесно пізнав Єву ще в Раю, з’ївши плід із дерева. Ібн Езра доводив, що вперше чоловік пізнав жінку після вигнання з раю, що мало б означати гріховність сексу. Ібн Езра помилявся. Кохання перебуває поза добром і злом, воно є однією з квіток Едему. Справжнє щастя полягає у… — Джонатан увійшов до вагона, двері за ним зімкнулися.
__________
* Вольфґанґ, не зважаючи на дощ, кружляв поміж Шабанез і Пале-Рояль, шукаючи місця, де міг би збути години, які залишилися до зустрічі з Бебою. Минаючи засклені пасажі, він приглядався до вітрин. Вольфґанґ зауважив, що завдяки умитим шибам люди у шинках виглядають чистішими. З Пасажу Шуазель він повернувся на Шабанез і спустився до закритого Кабаре. Сів на східцях. Прикріплена поруч із оббитими залізом дверима табличка світилася золотими літерами: «Метафізичне Кабаре працює щодня від 23.00 до 6.00».
Він знав, що двері не замкнені, ночі не можна замкнути. Вольфґанґові вчувалася притишена музика, яку час від часу переривали галасливі соло ударника. Мускулястий, вкритий татуюваннями ударник, котрий наддавав долонями бубнам і впадав у екстаз після кожної серії ударів, колись зізнався йому, чому він обрав ударні.
— Я сильний чолов’яга, — казав він, цмулячи віскі з пляшки. — Скрипка, акордеон — усе це добре для мазунчиків. Музика є повсюди, і треба її витрясти з коробки, вишарпнути зі струн, погнати смичком. — Він ударив кулаком по бубні. — Чуєш?
Вольфґанґ проглядав списаний поемами зошит. — Не вціляй у еґо ближнього свого, відшукай для цього кращого чого — прочитав він уголос. Вірш нагадав йому той вечір, коли він його написав. Сварку з Бебою; її сміх, його сльози: «Що тобі до мене? До мого життя, до моїх кліторів?» Він хотів тоді накласти на себе руки, написав хайку, ледь розрізняючи літери заплаканими очима, «Хайку для лівої руки»: Хай десниця твоя не відає, що чинить шульга, тни жили і нехай не відає той, що чинить.
Сходи до Кабаре смерділи прогнилим деревом. Зелений килим мав усі відтінки бруду. Вольфґанґ встав і знову вийшов на вулицю. Прямуючи вздовж калюж і канав, він дійшов до бару по вулиці Вів’єн. Низький шинок ще від часів Наполеона зберіг чар минулого і поміркованість цін. Вольфґанґ осунувся на зручну канапу. З кишені знятої куртки випали із брязкотом гроші. Схиляючись по монети, він зазнав осяяння їхнім блиском і очевидністю: «Завдяки моїй вразливості я можу писати, але не можу через неї жити». Він хотів вічно тривати з цією думкою, згортаючи навколішки під різьбленим столом металеві кружечки країни, яку звуть douce France.
— Чого бажаєте? — Ритуальне запитання кельнера забриніло у вухах Вольфґанґа звуками античної загадки. Він випірнув на поверхню, понад стіл, і, прикладаючи монету до ока, попросив перетворити її на келишок червоного вина. За сусіднім столиком сиділа веснянкувата дівчина і читала Генрі Міллера. Її лаковані нігті вчепилися в синю обкладинку книжки. Розмовляючи з кельнером, вона адресувала листівки до Les Etats Unis.
— За Генрі Міллера, паризького гіда для загублених американців. — Вольфґанґ підняв мовчазний тост. — Чи, коли героїня книжки Міллера знімає трусики, то тільки для того, аби продемонструвати його яйця? — Він задумався над сенсом перенесення на письменника рис його літературних персонажів. — Неважливо, дурниці. Джонатан має рацію, важливе тільки кохання до Беби, і нічого іншого…
Пунктуально о 22.00 він стояв перед її дверима. Перш ніж Вольфґанґ встиг натиснути дзвінок, двері відчинилися. На тлі тьмяного передпокою з’явилася Беба в короткому фіолетовому пеньюарі, який не закривав литок, стиснутих чорними підв’язками. Вольфґанґ згадав, що не приніс квітів, вина, шоколаду. Він йшов за Бебою, яка вела його до салону.
— Прошу прийняти цей вірш. — Вольфґанґ подав їй вирвану із зошита картку. — Я присвячую вам мої вірші й увесь світ.
— Вина? Віскі? — вона потягнула за дверцята ебенового бару. — На вечерю будуть устриці, то може келих шампанського?
— Ви так гарно одягнуті, — він вдивлявся у миготіння шовку й мережив, — що мені хочеться вас роздягнути.
— То прошу дуже. — Беба струснула з рамен вільно зав’язаний пеньюар.