— Для мене найкращими запитаннями є ті, що дають мені розв’язок проблем, яких у мене раніше не було, — втрутився Джонатан до Вольфґанґового монологу.
— «Що є правда?» — допитувалися разом із Пілатом грецькі філософи. Мить зустрічі двох світів: греко-римського та християнського. Поставлене в одному світі запитання «Що є правда?» отримало відповідь уже з іншого світу: «…Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. Кожен, хто з правди, той чує Мій голос». Щоб погодитися із Христовою відповіддю, треба було спершу в Нього увірувати. Однак Пілат не мав проблем із вірою, йшлося тільки про усвідомлення, про arche, а отож перед ним з’явилося arche: На початку було Слово, і Воно промовило. Абсолютний брак порозуміння. Істина греко-римського світу й істина християнства. Христос не мав жодних надій на те, що Пілат його звільнить, а Пілат, розмовляючи із Христом, не мав надії довідатися, що є істина. Зрештою, надія — то також добрий приклад різниці між греко-римським та християнським світами. Надія зі скриньки Пандори стала чумою, що терзає людство. Натомість, для християнства, можливо через його мученицькі схильності, надія-мучителька людства є цнотою.
Пілат, коли слухав Христову відповідь, розчаровано посміхався. Навчений скептичної толерантності, він не заперечував, його огорнув смуток, бо він не знайшов у цьому молодому чоловікові, що від Нього відцуралися фанатичні гебреї, партнера для діалогу, Котрий, як і він сам, шукав би неіснуючих відповідей, а отже, справжнього неіснування, що його передчувала відмираюча цивілізація.
Христова відповідь містила пропозицію навернення. Пілат втямив пропозицію, але не втямив Христа, Котрий вимагав віри серцем, а не віри розумом. У короткому дискурсі на палацовій терасі римський намісник втямив, що Ісус відрізняється від фанатичної гебрейської юрби, і оцінив, що Він не є мандрівним софістом, котрий вдається до фіглярських трюків, аби довести власну правоту за допомогою силогізмів.
Рафінованому скептицизмом Пілатові не під силу було розв’язання суперечок, він тільки шукав і запитував. Він спитав у гебреїв, котрі чекали перед палацом: Котрого ж із двох ви бажаєте, щоб я вам відпустив: Ісуса чи Варавву? Пілат і гебреї були конче необхідні для того, аби засудити на смерть Ісуса, бо Він був приречений юдаїзмом і греко-римським світом. Вони винесли спільний вирок новопосталому християнству, яке воскресло і знищило пантеїстичний Рим, а пізніше почало переслідувати гебреїв.
Жужу відійшов від столика, прагнучи зблизька роздивитися чорняву співачку, котра після кожного крещендо чавила тлустими пальцями свій бюст. Скориставшись втомою Вольфґанґа, який підкріплявся вином, Джонатан розтлумачив йому свій погляд на юдаїзм і християнство, відчуваючи себе вільним за відсутності Жужу від дигресій на теми поганського Риму.
— Дорогий мій, християнство мучить себе й усіх навколо переслідуваннями, підозрами, бо в його систему мислення була інстальована жорстока машина теодицеї. Її запустила в рух інквізиція, а за відсутності інквізиції кожен християнин сам може натиснути у власному сумлінні невеликий ґудзичок із написом «Звідкіля взялося зло» і perpetuum mobile самокатування негайно випродукує флагелантів, мучеників, померлих від голоду містиків.
Звідки взялося на світі зло? А звідки Бог? Цього ніхто не відає, і для життя це знання не потрібне. Жити можна й без нього. Бог сказав: «Плодіться й розмножуйтеся», а не «Ставте дурні запитання». Бог якнайкраще знає, що потрібно для життя: він створив Париж, вулицю Шабанез і Метафізичне Кабаре. Між нами. — Джонатан схилився до Вольфґанґового вуха. — Християнство не є новою окремою релігією. Христос, наскільки пригадую, казав, що прийшов не руйнувати Старий Заповіт, але доповнити його. Християнство було своєрідною гностичною сектою, що постала з ортодоксального юдаїзму, так само гнозою юдаїзму є кабала. Я жартував із твоєї Трійці, такої любої арійцям, але кабалістам закидають, що вони гірші від християн, позаяк вірять не просто у три, а в десять іпостасей Божих.
— У десять? — не розчув Вольфґанґ, оглушений соло на ударних.
— Десять сефіротів ста… — Джонатан обірвав шепотіння й знерухомів*. На сцену зійшла Беба Мазеппо. Вона підняла над головою руки, які конферансьє сплутав довгою мереживною рукавичкою, розвела зграбні ніжки у чорних панчохах і, потираючи клітором клітор, представила оргазм-стерео.
__________
* Секта знерухомців, яку також називають сектою іммобіліатів, виникла наприкінці сімнадцятого століття на околицях Речі Посполитої. Спершу іммобіліатів називали православними євреями, оскільки сповідувана ними доктрина перебувала під сильним впливом православ’я та юдаїзму. Розкол секти, який виник через теологічні суперечності, трапився, найімовірніше, у 1687 році, і відтоді можна говорити про три відгалуження знерухомців. Найбільш екстатичне відгалуження, яке пізніше стало зразком для хасидів, проголошувало, що прихід Месії уже відбувся. Належить відправити весільну учту (аби була вона гідною прийняття Господня, на неї призначали увесь маєток) і очікувати індивідуальної теофанії. Після тижневого бенкету, під час якого споживали найкращі страви, молилися й пили горілку, свято завершувалося урочистим спаленням залишків харчів. Після прибирання столів віруючі сідали на призьбах хат і чекали преображення, подібного до того, що відбулося на Горі Табор. Пошуки їжі чи бодай перерва в очікуванні, спричинена даремними рухами, вважалася відступництвом від віри в те, що Христос уже прийшов і чинить преображення. Підраховано, що подібним чином померли з голоду на призьбах власних хат близько тисячі двохсот знерухомців.