З такими словами вона стрибнула в моє ліжко, і ми аж до світанку безупинно змагалися між собою, час від часу келихами відновлюючи сили і розпалюючи жагу, і отак без кінця і краю віддавалися любощам. Збігли одна по одній, так само, як і ця, декілька ночей.
18. Якогось дня Біррена вперто наполягала, щоб я завітав до неї в гості на невеличкий бенкет. Я викручувався, як тільки міг, але вона й слухати не хотіла. Що було мені робити? Довелося звернутися за порадою до Фотіди, немов до оракула. Вона погодилась, щоб я пішов, хоч і не радо, бо не хотіла відпускати мене ні на крок від себе, але ласкаво дала мені коротку відпустку з тимчасовим припиненням бойових дій на полі бою кохання. Водночас попередила: - Вертайся з вечері якнайраніше, бо ватага з розбещених синків місцевої знаті порушує громадський спокій. То тут, то там побачиш посеред вулиці валяються трупи зарізаних людей, а озброєні загони намісника далеко звідси і не можуть звільнити громадян від такої зарази. Виглядаєш ти блискуче, а вони зневажливо ставляться до чужинців, і це може наразити тебе на велику небезпеку.- Не журись, дорога Фотідо,- намагаюсь її заспокоїти,- наші втіхи я не проміняю ні на які чужі вечері, недовго хвилюватимешся: я там не затримаюся. Зваж, піду я не сам: буде при мені меч, невідступний мій супутник, запорука моєї безпеки.
Ось так підготувавшись, я пішов на бенкет.
19. Зібралось у Біррени багато гостей і, як і личить великосвітській жінці, сам цвіт міста. Бенкет удався на славу. Впадали в очі чудові, оздоблені туєю(22) й слоновою кісткою столи, вкриті золотими тканинами тапчани, великі келихи, по-різному красиві, але однаково дорогоцінні. Тут можна було побачити скло, майстерно шліфоване, там - кришталь, чистий як сльоза, в іншому місці - світле срібло, сліпуче золото і предивно оброблений бурштин, посуд для пиття з дорогоцінні каменів, і взагалі було тут таке, чого ніде не побачиш. Сила-силенна слуг-розрізувачів(23), пишно одягнених, вправно підносили вишукані страви, кучеряві хлопці в гарних туніках наливали старе вино в чари, оздоблені самоцвітами. Незабаром принесли світильники, і розмова за столом пожвавилась, [42] залунав дзвінкий сміх, посипались вільні жарти, заіскрився дотеп.
У цю хвилину й звернулась до мене Біррена: - Як почуваєш себе в нашому краї? Наскільки мені відомо, ніяке місто не зможе зрівнятися з нашими храмами, лазнями та іншими будівлями. Та й живності у нас вдосталь. Люди користуються тут повною свободою, а чужинець, який приїжджає в справах, почуває себе тут, як у гамірному Римі, а невимогливий прибулець може знайти сільський спокій; одне слово, для будь-кого перебування в нас приємне.
20. На це я так їй відповідаю: - Я цілком згоден з тобою, дорога тітонько, ніде я себе не почував так добре, як тут. Але мушу зізнатися, страшенно боюсь таємних підступів магії, яких важко уникнути. Кажуть, навіть мерці в могилах не можуть тут безпечно спочивати: з багать та склепів хтось витягує останки трупів, щоб повернути їх на шкоду живим людям. Старі чаклунки навіть під час похоронних обрядів блискавично забирають тіла померлих, так що нема кого ховати.- До моїх слів хтось із присутніх докинув таке: - Найгірше, що тут і живих не щадять. Я знаю одного чоловіка, який пережив жахливу пригоду: йому так спотворили лице, що годі його тепер упізнати.- На ці слова товариство пирснуло сміхом, причому обличчя всіх звернулись на гостя, який лежав собі в куточку. Він, збентежений впертими поглядами присутніх, почав бурмотіти, що так не годиться робити. Коли він хотів був підвестися з місця, Біррена мовила: - Ні, дорогий Телефроне, побудь іще трішки й люб'язно ще раз розкажи свою пригоду, щоб і цей мій хлопчисько, Луцій, міг потішитися твоєю захоплюючою й дотепною розповіддю.- На це Телефрон: - Ти, господине, незмінно виявляєш виняткову доброту, але годі терпіти нестерпну нахабність деяких людців! - Він уже не стримував себе. Але Біррена не поступалася, благала його своїм щастям-долею, щоб він розповів свою приключку, і таки домоглася, що він хоч-не-хоч погодився.
21. Телефрон поклав кілька покривал одне на одне і, зіпершись на них ліктем, піднявся трохи на ліжку, потім витягнув правицю, її пальці уклав, немов оратор, у такий спосіб, що мізинець і підмізинний пальці підігнув, два інші випростав, а великий, грізно виставлений, злегка зігнув(24). І повів цікаву розповідь: - Ще хлопцем-сиротою я подався з Мілета на Олімпійські ігри(25). По дорозі [43] забажав побувати і в цій частині знаменитого краю. Такий чином я об’їхав усю Фессалію і, на свою біду, прибув сюди - у Ларіссу. Я тинявся без діла, по місту й сушив собі голову, як би його поповнити мій геть уже спорожнілий гаманець. Раптом помічаю на середині площі якогось високого на зріст старця. Стояв він на камені й вигукував: - Хто хотів би посторожити небіжчика, хай підійде й домовиться про платню.- Тоді я звертаюсь до якогось перехожого й питаю: - Що це означає? Невже у вас небіжчики мають звичку тікати? - Мовчи, чоловіче добрий,- каже той,- ти ще зелений і до того ж чужинець, тому, звісно, не знаєш, що тут, у Фессалії, де ти зараз перебуваєш, чаклунки, бува, відкушують у мерців шматки від лиця, які потім використовують у своїх магічних діях,