Книга друга
1 Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,
2 Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.
3 Верх його так і сліпив білиною слонової кості;
4 Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.
5 Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер
6 Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,
7 Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.
8 В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.
9 Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий
10 Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.
11 Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,
12 Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,
13 Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,
14 Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.
15 На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,
16 Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.
17 Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.
18 В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.
19 Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,
20 Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),
21 Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька
22 Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,
23 Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів
24 Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.
25 Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,
26 Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.
27 Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,
28 Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,
29 Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,
30 Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.
31 Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком
32 Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,—
33 «Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати,
34 Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»
35 Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,
36 Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати
37 Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,—
38 Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався
39 Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»
40 Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,
41 Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.
42 Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався
43 Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.
44 Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання
45 Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,
46 Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»