401 Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські
402 Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,
403 Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:
404 Цілі й несхитні вони. Суходоли окинувши зором,
405 Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,
406 Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,
407 Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю,
408 Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.
409 Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська
410 Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.
411 Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,
412 Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,
413 Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.
414 То вона лук у руці, то спис легенький тримала;
415 Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана
416 Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..
417 Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,
418 Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.
419 Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши
420 Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки
421 Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.
422 Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер
423 Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,
424 Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!»
425 Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані
426 Й каже: «О діво — мисливице, перша з моїх супровідниць,
427 Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,
428 Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те
429 В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,
430 Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло,
431 Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась
432 Про полювання своє, про місця, де була, розказати —
433 Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.
434 Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?
435 (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!)
436 Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?
437 Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець
438 Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —
439 Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула,
440 Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.
441 Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,
442 Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.
443 Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:
444 Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї
445 Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись
446 Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.
447 О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!
448 Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,
449 Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.
450 Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.
451 Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй
452 Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.
453 Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,
454 Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі,
455 В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо
456 Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.
457 Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —
458 Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко —
459 Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!»
460 Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,
461 Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.
462 Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.
463 Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, —
464 «Геть! — каже Кінтія їй. — Не забруднюй священних потоків!»
465 Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.