466 Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,
467 Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.
468 Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні
469 Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.
470 Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:
471 «Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо,
472 Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна
473 Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!
474 Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,
475 Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»
476 З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху
477 Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні
478 Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,
479 Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,
480 Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер
481 Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим.
482 Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,
483 Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,
484 Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла.
485 Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.
486 От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті
487 Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,
488 Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.
489 Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,
490 Біля колишнього дому свого вона полем блукала!
491 Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,
492 Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем!
493 Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,
494 Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,
495 Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.
496 Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,
497 Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори
498 На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,
499 Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,
500 Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.
501 З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає:
502 Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?
503 Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —
504 Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;
505 Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,
506 З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі
507 Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.
508 Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла
509 Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,
510 До Океана, що й серед богів чималим шануванням
511 Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:
512 «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу
513 З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!
514 Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:
515 Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,
516 Зорі вилискують там, де останній пояс полярну
517 Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.
518 Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть
519 Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!
520 От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!
521 Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!
522 Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!
523 Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя
524 Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!
525 Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею
526 В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?
527 Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:
528 Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,
529 Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.
530 Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»
531 Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же
532 Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї
533 Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.