534 Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,
535 За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.
536 Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,
537 Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.
538 Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували
539 Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.
540 Через язик постраждав. Балакучий язик його винний
541 В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.
542 В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні
543 Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,
544 Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.
545 Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною
546 Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же
547 Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього
548 Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива.
549 З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже,—
550 Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!
551 Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,
552 Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада
553 В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,
554 Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.
555 Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,
556 Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли
557 В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в'яза густого,
558 Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —
559 Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає
560 Третя, Аглавра, — вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:
561 Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.
562 Тут я богині про все розплескала. За це нагороду
563 Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,
564 Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні
565 Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.
566 Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —
567 Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —
568 Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.
569 Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,
570 Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою
571 Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.
572 Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,—
573 Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.
574 Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся.
575 Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили
576 Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,
577 Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.
578 Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних
579 Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва
580 На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —
581 Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.
582 Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього
583 Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.
584 В розпачу бити руками взялася в оголені груди,
585 Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.
586 Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —
587 Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,
588 Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.
589 Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією
590 Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена.
591 Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім
592 Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила
593 Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,
594 Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі
595 Криє. З широкого неба її проганяють пернаті».
596 «Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь,
597 Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».
598 Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —
599 Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.
600 Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий
601 В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.
602 Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —
603 Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи
604 Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,
605 Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.
606 Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,
607 Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.
608 «Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку,
609 Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».
610 Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.
611 Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.
612 Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,
613 Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.
614 Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем
615 Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю
616 Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає.
617 Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі
618 Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.
619 Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний
620 Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,
621 Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою
622 Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу
623 Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,
624 Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,
625 З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.
626 Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,
627 Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,
628 Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло
629 Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона
630 Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.
631 Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,
632 Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.