833 Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
834 Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,
835 Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
836 Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом
837 Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,
838 Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
839 Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
840 Матір твою. Цю країну Сідонською звуть поселенці.
841 Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш
842 На пасовищі; його й заверни до берега ближче».
843 Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря
844 Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька
845 В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.
846 Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити
847 Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,
848 Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —
849 Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,
850 Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,
851 Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.
852 Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала
853 Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.
854 Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;
855 Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,
856 Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.
857 Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,
858 Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку
859 Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.
860 Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.
861 А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.
862 Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже
863 В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.
864 То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,
865 То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.
866 Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє
867 То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних
868 Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва
869 Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.
870 Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
871 Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,
872 Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,
873 Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,
874 На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,
875 Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.