99 Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
100 Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
101 Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
102 Кадмові землю орати велить і сипати в неї
103 Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий.
104 Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
105 Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
106 Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби,
107 Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
108 Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
109 Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
110 Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
111 Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,
112 Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
113 Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
114 Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
115 Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
116 «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.—
117 Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»
118 Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
119 Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
120 Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
121 Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
122 Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
123 Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
124 Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
125 Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.
126 П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
127 Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю,
128 Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
129 Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
130 Зводячи мури міські, як велів йому, Феб-ясновидець.
131 Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
132 Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
133 Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
134 Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
135 Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
136 Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
137 Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
138 Та серед щастя й удач причиною першого болю,
139 Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
140 Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
141 Втім, коли зважиш усе, — не злочин у цьому побачиш:
142 Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.