416 Інших іще різнорідних істот породила чимало
417 З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418 З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419 Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420 Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421 Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422 Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423 Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424 Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425 Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч
426 Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427 Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428 В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429 Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.
430 Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,—
431 Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432 Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433 Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434 Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435 Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436 Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437 Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438 Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439 Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;
440 Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441 Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442 Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443 Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444 Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445 Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446 Ігри священні заклав ще — тоді він цим славним двобоєм,
447 Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.
448 Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449 Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450 Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451 Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала.
452 Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.
453 Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.
454 От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455 Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456 «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув
457 Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею?
458 Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459 Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460 Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461 Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462 Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»
463 Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,
464 Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465 Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».
466 Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467 Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468 Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469 Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.
470 Та, котра будить, — із золота, вістрям вилискує гострим,
471 Та, котра гонить, — тупа й під тростиною олово в неї.
472 Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473 Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.
474 Тут же він німфи запрагнув, а та — утікає від нього.
475 Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата
476 Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477 Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.