478 Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479 В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480 Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481 Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»
482 Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»
483 Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні, і
484 Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485 Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486 «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487 Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»
488 Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489 Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490 Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491 Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.
492 Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493 Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494 Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495 Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496 Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497 Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498 Й думає: «От причесати б його!» Перед ним — її очі,
499 Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало
500 Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501 Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502 Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503 Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504 «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505 Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,
506 Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507 Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?
508 Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509 Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510 Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511 Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.
512 Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513 За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514 Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515 Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —
516 Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517 Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518 Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519 Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —
520 Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521 Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522 Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523 Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524 Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»
525 Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526 Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527 Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528 Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529 Довге волосся пливло — хвилювалося їй за плечима.
530 Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531 Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532 Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533 Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534 Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535 Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536 Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537 Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538 Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539 Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540 Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541 Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542 Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543 Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544 Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545 Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді
546 Силу божественну ти приховав у своєму потоці,—
547 Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
548 Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549 Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550 Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551 Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552 Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553 В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554 Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555 Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556 Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557 Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558 Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559 Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560 Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561 Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562 На Палатіні, де Август живе, охоронниця вірна,
563 Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564 Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565 Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
566 Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567 Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.