568 Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —
569 Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570 Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571 Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572 Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573 Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574 Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575 Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576 Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577 Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578 Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати:
579 Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580 З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом.
581 Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582 Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583 Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584 Збільшує води слізьми — нещасливий, за донькою Іо
585 Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586 Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587 От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
588 Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589 Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив,—
590 Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591 В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню,—
592 Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись.
593 Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,—
594 Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
595 І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596 Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597 О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598 Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599 Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600 Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
601 З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602 Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603 Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604 Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі
605 За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606 Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607 Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь,—
608 Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши,
609 Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610 Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611 Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612 Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613 Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614 Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615 Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616 Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже, — цю кралю».
617 Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618 Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619 Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620 Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621 Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка…
622 Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623 Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички
624 Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним.