Выбрать главу
/320/ Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше Владарював. Рисаків бойових він любив об’їжджати. Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само. Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п’ятилітніх Ігрищ елідських{625}, відколи народжений, він не побачив. Німф лісових, які горами Лацію{626}, вільні, гасали, Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали Німфи-наяди, що живлять їх Альбули{627} води й Нумікій, І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий /330/ Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі. Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана, Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши, Він домагавсь однієї; дволикому Янусу{628}, богу, На Палатині Венілія{629}, кажуть, її народила. Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка{630} Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу. Вродою славна була; ще славніша — умінням співати. Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів, /340/ Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити. От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно. Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати. Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові
Він у лівиці тримав. Дорога пурпурова хламида, Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала. Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася. Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати, Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка. Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання /350/ Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави. Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю. Перше, що спало на думку їй, щойно те полум’я вщухло, — Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити? Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола… „Ні, — прошептала, — таки не втечеш, хоч би в вітру позичив Крил, — якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!“ Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши /360/ Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи. Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич, Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу, Й кинувсь у хащі в надії марній кабана перейняти. Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче, Темним богам посилає й слова заворожені, темні, — Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють. Так і тепер від її ворожби затуманилось небо, /370/ Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився. Вибравши місце та мить: „Заклинаю, — звернулась до нього, — Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди, Що полонила й мене і з богині прохачку зробила, — Зглянься на пристрасть мою, своїм тестем зроби всевидюще Сонце, зневажити Кірки, Титана дочки, не наважся!“ Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий. „Хто б не була ти, — їй кинув, — не буду твоїм. Полонила Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні! /380/ Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа, Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу“. Марно його наблагавшись, таке прорекла Титаніда{631}: „Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча! Що погордована може й закохана жінка, — побачиш; Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!“ Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі; Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі — Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого Диво бере; замість рук помічає розправлені крила, /390/ Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово В лісі латинському птахом новим оселитися мусить, — Дзьобом об стовбури б’є, розколупує гілля розлоге. Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила; Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг, Пір’ям стає: золота коло шиї виблискує смужка. Все стало іншим тепер, лиш ім’я не змінилося{632} в Піка.