/320/ Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше Владарював. Рисаків бойових він любив об’їжджати.Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішаєТвору мистецького чар, йому вірити можеш так само.Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п’ятилітніх Ігрищ елідських{625}, відколи народжений, він не побачив. Німф лісових, які горами Лацію{626}, вільні, гасали,Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали Німфи-наяди, що живлять їх Альбули{627} води й Нумікій,І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий /330/ Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши,Він домагавсь однієї; дволикому Янусу{628}, богу,На Палатині Венілія{629}, кажуть, її народила.Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка{630}Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,/340/ Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові Він у лівиці тримав. Дорога пурпурова хламида,Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка. Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання /350/ Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю. Перше, що спало на думку їй, щойно те полум’я вщухло, — Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола…„Ні, — прошептала, — таки не втечеш, хоч би в вітру позичив Крил, — якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!“ Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши /360/ Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосниТак уже густо росли, що між них не пробитися верхи.Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич, Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,Й кинувсь у хащі в надії марній кабана перейняти.Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,Темним богам посилає й слова заворожені, темні, —Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,/370/ Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники ПікаПо манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився. Вибравши місце та мить: „Заклинаю, — звернулась до нього, — Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,Що полонила й мене і з богині прохачку зробила, — Зглянься на пристрасть мою, своїм тестем зроби всевидющеСонце, зневажити Кірки, Титана дочки, не наважся!“Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.„Хто б не була ти, — їй кинув, — не буду твоїм. Полонила Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!/380/ Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа, Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу“.Марно його наблагавшись, таке прорекла Титаніда{631}:„Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!Що погордована може й закохана жінка, — побачиш;Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!“Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі — Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,/390/ Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово В лісі латинському птахом новим оселитися мусить, — Дзьобом об стовбури б’є, розколупує гілля розлоге.Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила; Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг, Пір’ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.Все стало іншим тепер, лиш ім’я не змінилося{632} в Піка.