А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом
Піка гукають, та надарма. Владаря не знайшовши,
Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,
/400/ Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.
В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.
Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.
Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,
Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу
Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.
З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,
Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,
Соком окроплений луг заросився краплинами крові,
Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням.
/410/ Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося
Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.
Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,
Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.
І від торкання того дивовижні, всілякого роду
Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.
Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський{633}.
Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча
Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями
Хто тільки міг, і прислуга, й народ, — за пропалим шукати.
/420/ Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому
Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
Стільки ж разів її бачило, — як і без сну, і без їжі
Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
Тібр, — як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
/430/ Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени{634},
Німфи журбу вшанувавши, його йменували „Співучим““.
Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
Прикрі до того ж Титанія нам віщувала дороги
В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
/440/ Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».
Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
«Тут Каєту{635}, мене, вихованець, побожністю славний,
Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».
Вже від порослого травами берега шнур одв’язали,
Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,
Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою
Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
Дім і дочку владаря, що від Фавна родився, — Латина
/450/ Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
Людом війну. Наречену відстоював Турн{636} ошалілий.
Згодом Тірренія{637} вся приєдналась до Лацію; довго
Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра{638};
Венул{639} — дарма втікача Діомеда просив, побувавши
В місті його{640}. Діомед у краю апулійського Давна
Стіни могутні заклав і поля там посів як придане.
/460/ Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
Венул. Однак етолійський герой{641} у тій просьбі відмовив:
Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив, —
Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама,
Діву віднявши у діви{642}, нарікський герой, син Ойлея,
Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
/470/ От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —
Все ми, данайці, знесли. Кафарей{643} увінчав наші лиха.
Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
Тільки мені врятувала життя зброєносна Мінерва —
Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
Рану стару пам’ятаючи{644}. Так натерпівсь я на морі,
На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
/480/ Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.