Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши
Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.
Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,
Мовив: „Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість
Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити
Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,
Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала, —
/490/ Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.
Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,
Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині
Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!“
Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами
Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.
Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,
Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,
Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям
Стало волосся, у пір’я й нова зодягається шия,
/500/ Груди і спина; де руки були в нього, там проростають
Довші пір’їни; де лікті були, — вигинаються крила.
Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть
І роговіють уста, переходять у гостру кінцівку.
Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,
Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,
Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону
Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.
Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати, —
Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.
/510/ Ледве приплив я сюди, де сухі, апулійського Давна
Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».
Змовк на тім слові Ойнід{645}. Калідонії межі покинув,
І Певкетійський затон{646}, і долини Мессапії Венул.
Бачить печеру він там. Її праліс окутує тінню,
Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут
Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.
Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.
Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи
Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,
/520/ В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.
Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському —
Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.
Доти молов язиком, поки горло не здерев’яніло:
Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:
Через язик апулійця маслина в плодах своїх має
Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів’я.
Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули
Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,
Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало
/530/ Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові
Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.
Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,
Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій
Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.
Тут спохватилася Мати богів{647}: це ж на Іді високій
Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною
Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.
Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.
«Марно, — рекла Пресвята, — ти цим суднам, богозневажний
/540/ Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти
Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»
Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло
Градом важким та дощем полило із понурої хмари.
Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води
Зрушили з місця Астрея сини{648}, позмагатись охочі.
На одного з них опершись, конопляні линви, що ними
Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.
Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.
Дерево м’якне, однак, набуває властивостей тіла:
/550/ Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя;
Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.
Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня
В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;
Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.
Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно
Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо
Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали, —
Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.
Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,
/560/ Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні
Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.
Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.
Ось чому раді були, як уламки нерітського днища{649}
Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя
Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти{650}.
Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо, —
В німф перевтілений флот — перестане рутул воювати.
Де там! Боги є свої в обох таборів; є завзятий
Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,
/570/ Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,
Діво Лавініє, — лиш перемога; воюють, бо сором
Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,
Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея{651},
Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий
Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,
З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома
Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.
Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне
З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву
/580/ Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.