Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала
Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.
Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади
Синові Юлу{652}, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.
Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера
Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,
Батьку мій, ти не бував, — найніжнішим, молю, будь сьогодні!
Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,
Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде
/590/ З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив
Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»
Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть
Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.
Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,
Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню», —
Мовив. А та, розпромінена, батькові склавши подяку,
Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок,
До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,
В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.
/600/ Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея
Змити й у води морські віднести течією німою.
Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,
Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,
В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину.
Миром небесним намащує мати очищене тіло
Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась
Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом
Люди Квіріна{653}; жертовники зводять йому та святині.
Потім над Альбою{654} й краєм латинським Асканій войменний
/610/ Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.
Згодом — Латин, його син, що отримав і берло владиче,
Й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.
Далі — Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;
Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.
Той володар, похоронений хвилями Туської річки,
Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.
Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,
Від громового, подібний до грому, загинув удару.
Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,
/620/ Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же,
Де він те берло тримав, — на горбі, що й назвався від нього.
А на чолі палатинського люду стояв тоді Прока.
Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських
Гамадріад{655} не плекала садів із такою любов’ю,
Жодна з-між них про плодючість дерев так щиро не дбала.
Звідси й дістала ім’я. До річок, до гаїв не тяглася —
Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.
Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.
Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,
/630/ То розгалужену парость уріже. Кору надлупивши,
Встромить живець, щоби сок надпливав вихованцю чужому.
Дереву спрагу відчути не дасть: волокнисте коріння
В пору потішить вона живодайністю хвилі пливкої.
Це і займає, і тішить її, до Венери байдужу.
Грубої сили селян боячись, із середини й сад свій
Звикла вона зачинять, щоб який чоловік не добрався.
Як не старались усі, — і сатири, до скоків охоча
Молодь, і пани, божки лісові, що сосною вінчають
Роги, й Сілен, увесь час молодий при похилому віці,
/640/ Й той, що злодіїв лякає{656} серпом чи суком сороміцьким, —
Щоб домогтися її! Сам Вертумн{657}, закохавшись у неї,
Перевершив їх усіх, та не був щасливіший од інших.
Часто, зробившись женцем-селюком, він приносив Помоні
Кіш колосків, — і, мов крапля води, до женця був подібний!
Сіном пахучим не раз оплітав собі скроні, й здавалось,
Начебто щойно орудував вилами на сіножаті.
Часто ще й пужално мав у руці, — й присягнув би, напевно,
Кожен, що втомлених ралом биків він роз'ярмлював щойно.
Як виноградар або садівник із серпом появлявся.
/650/ В сад із драбиною йшов, — наче яблука брався зривати.
З вудкою — справжній рибалка, з мечем — був на воїна схожий.
Так, набуваючи різного вигляду, в сад він частенько
Доступ собі здобував, щоб хоча надивитись на німфу.
Врешті, надівши барвистий чепець, у правицю тремтливу
Взявши вербовий ціпок, сивиною помітивши скроні,
Входить у плеканий сад, на цей раз — як бабуся старенька.
Кинувши оком довкіл: «Ну й плоди!» — аж прицмокнула з дива.
Замість похвал господиню цілує, аж надто вже палко
Як на бабусю стару. А тоді на округлу присівши
/660/ Груду землі, споглядає плодами обтяжені віти.
В'яз височів поблизу в виногронах, немов у намисті.
Хвалить і їх, і життя їхнє спільне. «Якщо б одиноко, —
Мовить, — цей стовбур тут ріс і лоза не вилася по ньому, —
Крім охолоди в жару не давав би нам більше нічого.
Так ось і ця виноградна лоза, якби в'яза не знала,
Не поріднилася з ним, — до землі була б нині прибита.
Тільки тебе цього дерева приклад чомусь не повчає:
Ложе подружнє — страшить; про заміжжя й чути не хочеш.
О, якби воля твоя, то юрба женихів ні Єлену
/670/ Не турбувала б, ні ту, що лапіти вели через неї
Бій, ні дружину Улісса{658} — сміливця серед боязливих!
Ось і тепер, коли всіх уникаєш, для всіх недоступна,
Сотні мужів, півбогів та богів за тобою впадають;
З ними — й усі божества, котрі селяться в горах Альбанських,
Тож, коли є в тебе глузд, коли гарного хочеш подружжя, —
Слухай, що радить стара, яка більше за всіх тебе любить,
Більше, ніж вірила б ти! Не для тебе звичайне заміжжя, —
Тільки з Вертумном діли своє ложе. За нього найкраще
Я поручитися зможу тобі, адже знаю Вертумна
/680/ Краще, ніж він — сам себе. Не навиклий по світу блукати,
Тут він постійно живе. Та й не з тих він, що завжди охочі
До залицянь та забав. Ти першим для нього й останнім
Будеш вогнем. Лиш тобі всі літа свої він подарує.
Він, окрім того, — юнак, і природа його наділила
Вродою щедро, й у постатях різних він може бувати.
В що повелиш — забажай тільки! — він перевтілиться тут же.
Втім, у вас двох ще й бажання одне. Ті плоди він приймає
Перший, і любі йому подарунки з твоєї правиці!
Нині ж Вертумн ані тих не бажає, що ти назривала
/690/ З гілки, ні тих, що зросли на городі між трав соковитих, —
Прагне тебе. Пожалій же того, хто кохає так палко!
Він, тут присутній, повір, тебе просить моїми вустами.
Не наражайся на помсту богів. Не гніви ідалійки{659},
Серцем тверда, не підбий проти себе Рамнунтської діви{660}!
Щоб іще більш тебе остерегти, — не одне-бо чувала
Я на віку, — оповім про таке, що на Кіпрі відоме
Кожному, — й може, послухавши, все-таки м'якшою станеш.