Потім, як Тацій помер, ти однакове двом цим народам,
Ромуле, право надав. І до батька безсмертних і смертних
Так ось, шолом свій відклавши, звернувся Маворт-зброєвладця:
«Батьку, назріла пора, — на твердій-бо основі сьогодні
Римська держава стоїть, від вождя одного не залежна, —
/810/ Щоб обіцянку, мені колись дану й достойному внуку,
Виповнив ти — над землею піднявши, прийняв його в небі.
Сам же мені ти сказав у свій час на зібранні безсмертних, —
Я ж, пам'ятливий, у серці зберіг твоє слово священне, —
„Буде такий, що його піднесеш у блакитну високість“.
Ось що тоді ти сказав, і хай сповниться те віщування!»
Схвально Всевладний кивнув, і завоями хмар непроглядних
Небо вповив, блискавицею світ нажахавши та громом.
І, зрозумівши цей знак, Повелителя згоду виразну,
На колісницю зійшов, обіпершись на спис, і багряним
/820/ Дишлом обтяживши коней баских, і бичем замахнувшись,
Мчить стрімголов нездоланний Градів до землі з піднебесся;
Мить — і вже їх осадив на лісистім горбі Палатинськім.
Саме тоді підхопив Іліада, як він перед людом
Суд справедливий вершив. Розпливлось у легкому повітрі
Смертне тіло його. Так і куля свинцева звичайно
В небі зника на очах, із потужної пращі злетівши.
Став осяйний відтепер, уже в гроні богів засідати
Гідний, — таким є Квірін{669} у смугасто-багряній киреї.
Плакала, мов за померлим, жона. Та владича Юнона
/830/ Вісниці світлій велить, щоб вона по дузі семибарвній
Збігла й таке одинокій Герсілії слово сказала:
«О найславніша окрасо і гордосте поміж латинських
І між сабінських жінок! Найгіднішою мужа такого
Ти нещодавно була, а тепер — і самого Квіріна.
Годі ридати тобі! Якщо хочеш свого чоловіка
Бачити — йди мені вслід на залісений пагорб Квіріна,
В гай, де святиня володаря римлян, окутана тінню».
Вмить зісковзнувши на землю по райдузі, каже Іріда
Скорбній Герсілії те, що повинна була їй сказати.
/840/ Та, ледь наважившись очі заплакані зняти на неї, —
«О божественна! Хоч бачу я вперше тебе, але вірю,
Що від богів ти; веди ж, — її квапить, — і миле обличчя
Мужа мені покажи! І, якщо мені доля дозволить
Раз хоч уздріти його, — то й сама буду мовби на небі!»
Мовивши те, поспішила вона за дочкою Тавманта
Ген аж на Ромулів горб. Їм до ніг із етеру стрімкого
Там покотилась зоря. Від світіння її запалавши,
Злинуло в небо й волосся Герсілії вкупі з зорею.
Римського міста засновник обняв, як бувало, дружину
/850/ Й разом із тілом змінив її ймення: почав називати
Горою. Нині шанують її у парі з Квіріном.
Книга п’ятнадцята
Тут і постало питання: чи міг би хто взяти на себе
Влади такої тягар і такого вождя замінити?
Голос народу, що правду віщає, славетному Нумі{670}
Берло вручити велів. Не достатньо було йому знати
Звичаї люду сабінського: вище, душею широкий,
Нума злетів — про природу речей довідатись прагне.
От він, захоплений цим, батьківщину покинувши, Кури,
В місто ввійшов{671}, що гостинно в свій час прийняло Геркулеса.
Там поцікавився, хто був засновником грецького міста
/10/ На італійському березі. Й так відповів із тамтешніх
Житель один, що багато чував на віку своїм довгім:
«Кажуть, Юпітера син{672}, іберійським збагачений стадом,
До лакінійського берега{673}, шлях не близький подолавши,
Врешті, щасливо прибув. Поки стадо бродило по лузі,
В дім до Кротона великого він увійшов, під гостинну
Крівлю й жаданий знайшов там по втомі важкій одпочинок.
А на відході сказав: „Саме тут у майбутньому внуки
Стіни для міста зведуть“, — і слова його дійсністю стали.
В Аргосі, кажуть, один чоловік жив на прізвище Міскел,
/20/ Син Алемона, і був на той час він богам найлюбіший.
Глибоко спав він якось, і, схилившись над ним, Києносець{674}
Сонному мовив таке: „Мусиш кинути батьківські землі
Й рушити ген, де хвилює Есар{675} у руслі кам'янистім!“
Ще й пригрозив не одним покаранням, якщо б не послухав.
Потім і бог відступив, і розвіявся сон одночасно.
Син Алемона, прокинувшись, подумки згадує щойно
Бачений сон. Починають вагання йому дошкуляти:
Бог відійти повелів, а закон — вимагає лишитись:
Той, хто вітчизну змінити б хотів, заслуговує смерті.
/30/ Сонце блискуче вогненне чоло в Океан заховало,
Ніч — підняла зореносне чоло над німою землею.
Бог йому знову приснивсь, і таке ж повелів йому знову,
І пригрозив ще страшнішим і більшим, якщо б не послухав.
Той, нажахавшись, до інших домівок пенатів родинних
Вирішив перевезти. Загуло невдоволене місто:
Наші закони, мовляв, — зневажає. Не довго в тій справі
Суд засідав, бо провина без свідків усім очевидна.
Руки й лице до всевишніх богів, нещасливий, піднявши,
Мовив: „О ти, хто здійснив колись волею неба дванадцять
/40/ Подвигів, — допоможи! Через тебе ж на злочин пішов я!“
В урну, за звичаєм давнім, камінчики там опускали:
Чорний — підсудному вмерти велів, оправдовував — білий.
Так і тим разом виносили рішення немилосердне:
Чорні лише камінці в непідкупну опущено урну.
Та коли їх висипали прилюдно, щоб підрахувати,
Чорне забарвлення всіх камінців замінилось на біле.
Значить, і рішення світлим було завдяки Геркулесу —
Й вільним став Алемонід. За це синові Амфітріона
Дякує й, вітру діждавшись попутнього, вже в Іонійськім
/50/ Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський{676},
І Сібаріс, і Тарент, що заснований лакедемонцем,
Далі — Сірійську затоку, й Крімісу, і Япіга{677} ниви.
Всі ці приморські місцевості з лівого боку лишивши,
Він побережжя Есару, провіщені землі, побачив.
Пагорб могильний виднівсь поблизу, де Кротона священний
Прах укривала земля. Саме тут він за божим велінням
Місто заклав і назвав його йменням того, хто в могилі».
Ось що про дні найдавніші цієї місцевості мовить
Чутка й про місто, яке в італійському виникло краї.
/60/ Жив там із Самосу муж{678}. Колись він і Самос покинув,
І владарів: тиранії ненависник, із батьківщини
Сам на вигнання пішов. До всевишніх осель він стрімкою
Думкою звитися міг. У природу речей, куди зором
Годі людині сягнуть, він очима душі пробивався.
Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки,
Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались
До чарівних його слів, про початки великого світу,
Першопричини речей він розказував, тонко повчав їх,
Що таке бог, що — природа; звідкіль і сніги, й блискавиці,
/70/ Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі,
З чого бува землетрус, чи в зірок є шляхи свої в небі, —
Скрізь проникав його зір. Від тваринного м'яса він перший
Нас відвернути хотів. З його уст велемудрих уперше
Слово злетіло таке, хоч не всі його, звісно, схвалили:
«Годі вже вам оскверняти ганебною їжею, люди,
Ваші тіла! Є ж і хліб, і плоди запашні, що вгинають
Віти дерев у садах; виногрона є, соком налиті,
Зелень солодка росте; є й така, яку жар із терпкої
Ніжною зробить на смак. Молока від кози та корови
/80/ Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду.
Щедро земля вам поживу м’яку та всілякі багатства
Сипле до ніг, пригощать може всіх без убивства та крові.
Навіть із звірів не кожен лиш м’ясом приборкує голод:
Кінь і рогата худоба, велика й дрібна, — травоїдні.
З-поміж тварин тільки ті, що крутий мають норов і дикий, —
Тигри вірменські рвучкі та до гніву шаленого схильні
Леви, ведмеді, вовки — ті кривавої учти шукають.
Дикість яка, далебі, — набивати утробу в утробу,
Тілом жадливим нагулювать жир, поїдаючи тіло,
/90/ Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом, — живому!
Серед пожитків стількох, що Земля, найласкавіша мати,
Людям дала, тебе тішить одне: ти впиваєшся хижо
Зубом у тіло чиєсь, поважаючи звичай циклопів!
Далі до того дійшло, що, не вбивши істоти живої,
Не наситиш, не вспокоїш нічим кровожерного шлунка.