Раз я вже в море відкрите пустивсь і прийняв у вітрило
Вільні вітри, то скажу: в усім світі ніщо не є стале:
Все тут пливе; що не виникне — те переміні підлегле.
Навіть невидимий час течією струмить ненастанно,
/180/ Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині
Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля,
Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду,
Так і окрилена мить: утікаючи, — наздоганяє,
Кожного разу — нова: що було, те лишилось позаду,
Що виникає, — того не було. Кожна мить — це обнова.
Глянь, як утомлена ніч поступається місцем світанку,
Як розпромінений зводиться день після темної ночі.
Й небо одну має барву тоді, коли, сном оповите,
Все спочиває ще; іншу — коли на коні білосніжнім
/190/ Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає
Фебові світ зарум’янений вранішня Паллантіада.
Навіть божественний щит, коли зрине з безодні земної —
В пурпурі, як і тоді — коли йде до безодні земної,
Світлий, проте, в вишині, бо природа стрімкого етеру
Краща: від випарів, що над землею висять, він далеко.
Так і в нічної Діани однаковим бути не може
Вигляд — щодня вона в зміні постійній: коли розсуває
Коло своє, тоді більша, коли його звужує, — менша.
Глянь і на рік. Хіба й він обертанням своїм не чергує
/200/ Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори?
Соками щедрий напровесні він, до малої дитини
Ніжністю схожий: зелений посів, напившись вологи,
Пнеться, тендітний, з землі, хлібороба надією тішить.
Все тоді буйно цвіте. Різнобарв’ям квіток живодайний
Луг виграє; ще суворої цупкості в травах немає.
Після весни, вже кремезніший, рік переходить у літо,
Зросту сягає юнак; ні багатством, ні силою жоден
Вік не зрівняється з ним, не буває палкішого віку.
Осінь іде йому вслід, молодого позбавлена палу,
/210/ Зріла, м’яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись,
Мірним стає. Сивина вже йому висріблює скроні.
Потім стареча зима тремтливим кроком ступає —
То безволоса, то білі по ній розвіваються пасма.
Так от і наші тіла перемін зазнають щохвилини,
Без опочинку: сьогодні ми інші, аніж були вчора.
Будемо й завтра не ті, що тепер. В материнському лоні —
Парость людини майбутньої — ми у свій час визрівали.
Втрутилась щедра майстриня-природа; у череві здутім
Довго селитись тілам не дала, і з тісної домівки
/220/ Вихід упору дає їм — на вільне виводить повітря.
Щойно побачивши світ, немовлятко лежить, слабосиле.
Згодом рачкує, немов не людина, а чотириноге.
Далі й на ніжки, хисткі ще й тремтливі, силкується стати —
Кроку не ступить, однак: потребує опори якоїсь.
Ось уже спритність у нього й снага… Вже відміряно стежку
Юності милої. Вже за плечима — середина віку,
Далі й до старості йде призахідної спадистим шляхом.
Никнуть, тим віком підточені, й занепадають колишні
Сили. Заплакав Мілон{681} постарілий, побачивши мляві
/230/ Руки свої, що колись були схожі до рук Геркулеса
М'язів потужністю, потім — обвисли, немов позсихались.
Плаче й Тіндара дочка{682}, лиш у дзеркалі взріла старечі
Зморшки; навіщо було, — каже, — двічі мене викрадати?
Всепожираючих літ чередо, давнино завидюща!
Пустка за вами лежить: чого час своїм зубом торкнеться,
Все це на смерть прирікаєте ви — неминучу, повільну.
Втім, переміні й початки речей — елементи — підлеглі.
Отже, послухайте, що вам скажу я про ті переміни.
В світі, що вічно існує, чотири тіла родотворні
/240/ Містяться. Два з-поміж тіл тих, що світ населяють, — вагомі
Через тягар свій, вода та земля, — опадають додолу.
Два з них не мають ваги і, нічим не пригнічені, вгору
Линуть нестримно — повітря й вогонь, од повітря чистіший.
Хоч між собою вони помежовані, — все виникає
З них і до них же вертається знову: спливає водою,
Ставши рідкою, земля; у повітря легке переходить,
Розпорошившись у небі, вода; без ваги, щонайтонше,
Знов у високість повітря летить, заблищавши вогнями.
Потім усе йде зворотною стежкою: зверху — донизу.
/250/ Гусне вогонь, поки знов не перейде в щільніше повітря;
З нього — вода, а з тужавої хвилі — земля виникає.
Що не міняє обличчя свого? До обнови охоча,
Творить, чергуючи з формами форми, майстриня-природа.
Не пропадає, повірте, ніщо в неосяжному світі.
Все тільки змінює вигляд. Отож народитися — значить
В інше, ніж досі тривало, життя увійти, а померти —
Вийти з того, що триває, життя. Хай сюди щось потрапить,
Щось хай, можливо, — туди, але в цілому — все збережеться.
Довго в однаковій постаті — я переконаний — в світі
/260/ Не потриває ніщо: до Залізного від Золотого
Так ви, віки, перейшли; перемінна й місцевостей доля.
Де під ногою земна була твердь, там я бачив розлоге
Море; де води були, там посушливі бачив я землі.
Від берегів оддалік залягали морські черепашки.
Десь на вершині гори стародавній однайдено якір.
Поле, родюче колись, од потоку стрімливого стало
Долом; зелені верхи після поводі в море пірнули,
Де були здавна грузькі болота — вже пустелі жагучі.
Спрагою зсушений край мокляками довкіл просякає.
/270/ Тут дає витік природа джерелам новим, а натомість
Там замикає старі. Скільки рік, лиш земля колихнулась,
Ринуло з тріщин, і скільки пропало їх, пересохло!
Так от і Лік, що в одній із розщелин землі загубився{683},
Виплив далеко відтіль, собі витік новий проробивши.
Так Ерасін, повновода ріка, то струмить під землею,
То повертається знов у руслі на поля арголідські.
Так і місійська ріка: їй і річище звичне, й верхів’я,
Кажуть, набридли — й тече вже по-іншому, ставши Каїком.
Так Аменан: то пливе, течією пісок сіканійський
/280/ Збуривши, то засихає, замуливши устя джерельні.
Хвилю, придатну колись для життя, а тепер негодящу
Котить в Еліді Анігр, бо кентаври — якщо хоча трохи
Вірити давнім співцям — в його водах колись омивали
Рани, що луком наніс їм Геракл, нерозлучний із києм.
Ну а Гіпаніс{684}, що в скіфських нагір’ях бере свій початок,
Чи не гіркий став од солі морської, колись прісноводний?
Хвилі морські омивали в минулому Фарос, Антіссу{685}
Й Тір фінікійський, та хто їх сьогодні назве островами?
Для стародавніх Левкада була суходолом суцільним,
/290/ Нині — довкіл там вода. З побережжям Італії, кажуть,
Занкла єдналась, було. Набігаючи, їх розлучила
Хвиля й на води морські понесла суходолу частину.
Хто б хотів Буру й Геліку, ахейські міста, розшукати,
Мусив би в море пірнуть: мореплавець і нині покаже,
Де під водою, на дні, проглядають похилі будівлі.
Там, де Піттеєве місто Трезен, поблизу височіє
Голий, без кущика горб. Колись чисте, рівнісіньке поле,
Нині — той горб самітний. У минулому (страшно й казати!)
Дика потуга вітрів, що в сліпих вирувала глибинах,
/300/ Прагнучи вихід найти, поривалася марно на волю,
До піднебесних висот; у сліпім підземеллі, одначе,
Не відшукавши й щілинки, куди б міг пробитися подих,
Випнула землю горбом; так міхур, коли в нього дихнути,
Так од повітря, бува, роздувається й міх, який зшито
З шкури козла. Залишився цей опух місцевості й досі,
Ставши неначе горбом, що затверднув з перебігом часу.