Прикладів безліч я згадую — бачених, чутих, та зараз
Лиш на кількох зупинюсь. Чи, скажімо, й вода найчистіша
Не зазнає перемін? Ось твоя, рогоносний Аммоне{686},
/310/ Хвиля опівдні — мов лід, а під вечір і зранку — гаряча.
Кажуть, якщо деревину занурити в Атаманійську
Річку{687} тоді, коли місяць найтонший, — згорить деревина.
Є у кіконів ріка: хто поп’є з неї, в того одразу
Каменем стане нутро; кожну річ вона в мармур оберне.
Кратіс-ріка й Сібаріс{688}, що пливуть побіч нашого краю,
Роблять волосся подібним до золота чи до бурштину.
Найдивовижніше те, що й такі ще на світі бувають
Води, котрі не тіла тільки можуть, а й душу міняти.
Хто не чував про солодку знемогу струмка Салмакіди{689},
/320/ Про ефіопських озер забуття: хто ковтне їх водиці,
Той чи шаліти почне, а чи в сон непробудний впадає.
Хто невситиму жагу в джерелі заспокоїть кліторськім, —
Вин одцуравшись, тверезий, одній лиш воді буде радий.
Може, тому що вода із гарячим вином ворогує,
Може, й тому що син Амітаона — вважають тутешні —
Вирвавши силою трав і примовок од п'яного шалу
Буйних Претід{690}, по воді розметав помічні при нестямі
Засоби — й те джерело до вина зберігає ненависть.
Інша природа в струмка лінкестійського{691}: хто з нього вип'є,
/330/ Хай небагато — ковточок води, на ногах неслухняних
Буде хитатися так, мовби чистим вином пригощався.
Місто є, назване здавна Фенеєм{692} в Аркадському краї.
Має там витік двояка вода, що вночі небезпечна:
Шкодить, коли її пити вночі; коли вдень — не завадить.
Отже, є різні всілякої дії в річках та озерах
Сили природні. Був час — мандрувала Ортігія морем;
Нині — на місці стоїть. Аргонавтів, бувало, лякали
Зіткнення скель Сімплегад, що в них піниста вклинилась хвиля,
Нині ж — незрушні вони, ще й вітрам можуть протистояти.
/340/ Так от і Етна, що полум’ям бухає з горен сірчаних,
Не палахтіла весь час і не буде весь час палахтіти.
Три тут можливі причини: земля — це істота, що має
Дихальні горла повсюди, щоб ними, вогонь видихати,
Змінює, отже, й шляхи свого дихання — з порухом кожним
Тут загородить одну, а там іншу відкриє щілину;
Далі: в найглибших печерах поривні вітри, закружлявши,
Скелі збивають, чоло до чола, й речовúну з вогненним
Сім’ям на скелі женуть — і від іскри вона пломеніє.
З часом, одначе, стихають вітри й остигають печери.
/350/ Врешті, потужні потоки смоли там беруться раптовим
Жаром чи вбога на дим розгоряється сірка жовтава;
Та не весь час у догоду вогневі поживу добірну
Буде давати земля: її сили розтратяться з віком;
Їжі забракне тоді ненаситній, захланній природі,
Зморена голодом, буйний вогонь свій, погасши, погасить.
Каже нам чутка прадавня, що в гіперборейській Паллені{693}
Є такі люди, що звикли вдягатися в пір'я пташине,
Варто їм дев'ять разів у Трітонське озерце пірнути.
Годі повірити й в те, що, скропивши отрутою тіло,
/360/ Скіфські жінки при бажанні й собі можуть стати птахами.
Інша річ — вірити в те, в чому й сумніву нині немає:
Ти не помітив, бува, як у спеку задушливу трупи
Часом гниють, обертаючись в інші, дрібніші створіння?
Тушу бика будь-якого візьми й закопай її в землю,
І незабаром (відома всім річ) у нутрі, що струхліло,
Бджіл медоносних рої загудуть, що за звичаєм батька
Люблять поля, не щадять своїх сил, їх турбує майбутнє.
В землю закопаний кінь бойовий вигодовує шершня.
Дугоподібні клішні відломи в прибережного краба,
/370/ Інше — землею присип, тоді з тіла, яке схоронив ти,
Вийде їдкий скорпіон, що вбиває хвостом серповидним.
Гусінь садова, що звикла між листя вплітати під осінь
Сиві нитки — це селянам відомо — з метеликом білим,
Що видається людською душею, свій вигляд чергує.
В твані є сім’я дрібне, що породжує жаб зеленавих,
Спершу безногих, а потім, щоб їм було плавати добре,
Ноги дає, що на них вони й плигати можуть далеко.
Ось чому в жаб усіх більше розвинені задні кінцівки.
А ведмежатко? Народжене щойно, воно й не подібне
/380/ До ведмежати — лиш м'яса клубок. Ведмедиця старанно
Лиже його, поки тілом не стане подібне до неї.
Глянь і на бджіл медоносних приплід, що в домах шестикутних —
У щільниках: ще й кінцівок не мають, одні лише тільця,
Щойно потому на них появляються ніжки та крила.
Хто б, не побачивши, вірив у те, що родитися можуть
Із осередка яйця всі пернаті, весь рід їх і навіть
Птиця Юнони{694} осяйлива, що на хвості має зорі,
Голуб Венери й самого Юпітера птах{695} — зброєносець?
Вірять і в те, що, як тільки хребет у могилі зотліє,
/390/ Мозок людини спинний обертається тут же змією.
Всі ці створіння беруть свого роду початок від інших.
Тільки одна себе сім'ям своїм же відновлює птиця —
Фенікс; в Ассірії так її названо. Ані травою,
Ані зерном не живе, тільки Мірри сльозами й амомом{696}.
Фенікс, коли п'ять віків — своє повне життя — провікує,
Тут же злетіти спішить на верхівку тремтливої пальми,
Де й закладає гніздо собі кігтями й дзьобом блискучим.
Там він корицю кладе з колосками пахучого нарду,
Стелить і мірру жовтаву, й розтерту кору цинамона.
/400/ Потім сідає і в пахощах вік свій завершує довгий.
Кажуть, із тіла його появляється згодом нащадок —
Фенікс малий, кому суджено стільки, що й батькові, жити.
З часом, як тільки в повітря тягар він підняти спроможний,
Знявши гніздо з буйнорослої пальми, оселю вагому,
Вдячний, несе, і колиску свою, й свого батька могилу
В просторі неба. До міста долинувши — Гіперіона,
В Гіперіоновім храмі, при дверях, він ношу складає.