Втім, коли й це нас дивує, згадаймо ще тут про гієну,
Про переміни, що їх зазнає вона: то як самиця
/410/ Втіху самцеві дає, то сама вже самиці шукає!
Є ще й така, яка живиться тільки повітрям, істота{697}:
Щойно торкнеться чогось — таку й барву приймає одразу.
Рисей дала переможена Індія Вакху, що скроні
Гроном прибрав; що міхур їхній випустить, те на повітрі
Мов замерзає нараз або каменем робиться, кажуть.
Так і корали: коли на поверхню з води їх підняти,
Миттю затверднуть, м’які, наче трави, під хвилею моря.
Днина скоріше спливе і задиханих коней занурить
Феб у глибини морські, ніж про все, що змінило свій вигляд,
/420/ Я розказати б зумів. І часи поспішають мінятись:
Чи не на наших очах ті народи вбиваються в силу,
Інші — падуть. Так могутня колись і мужами, й скарбами,
Протягом десятиліття спроможна в боях проливати
Крові потоки, сьогодні хіба що руїнами знана
Троя, що замість багатств нам показує предків могили.
Славною Спарта була. Процвітали великі Мікени,
Вежі Кекропа стояли, міцні, й Амфіона твердині…
Спарта — це пустка тепер. Занепали високі Мікени.
Що таке нині, крім назви гучної, Едіпові Фіви?
/430/ Що, як не назву одну Пандіонові мають Афіни?
Чутка вже йде відтепер, що підніметься Рим дарданійський,
Той, що на березі Тібру, який з Апеннін витікає,
Під неосяжний свій дім закладає могутню основу.
Змін зазнає, отже, й Рим: розростаючись, він незабаром
Буде главою для світу всього! Така думка пророків,
Жереб таке провістив. Пам’ятаю, сумного Енея
В чорну годину зневіри й журби, коли Троя велика
Вже похитнулася, так підбадьорив Гелен, син Пріама:
„Сину богині, якщо не забув ти мого віщування, —
/440/ Знай, не безслідно впаде, бо не втратить тебе, наша Троя!
Пройдеш крізь полум’я люте й мечі; захопивши з собою
Рідних богів, мандруватимеш, поки для тебе й для Трої
Стане вітчизною інша земля, хай чужа, та прихильна.
Бачу вже місто, яке закладуть собі внуки фрігійські —
Міста такого нема, не було і не буде вже більше.
Різні вожді його силу плекатимуть довгі століття,
Владарем світу, однак, тільки той його зробить, хто вийшов
З роду Іула{698}. Етерні оселі, нажившись на світі,
Він звеселить — той вихід з життя буде входом у небо“.
/450/ Так ось Гелен, пам'ятаю, Енея втішав, що виносив
З Трої домашніх богів. І сьогодні я радий, що рідні
Стіни ростуть, що поразка фрігійців пішла їм на користь.
Не відхиляймось, однак, наче коні, захоплені бігом,
Від межового стовпа! Саме небо й під ним усе суще —
В змінах постійних, а також земля, як і все, на ній суще,
Значить, і ми, що є частками світу, й крім тіла важкого,
Маємо й душу крилату, легку, проникати спроможні
В різного звіра житло, заховатися в тілі худоби.
Не піднімаймо ж руки на тварин, що в тілах своїх, може,
/460/ Наших батьків, чи братів прихистили, чи просто людину,
Хай і не зв'язану дружбою з нами, — лишім їх у мирі!
Не набиваймо нутра свого, люди, обідом Фієста{699}!
Як же звикає до зла, до безбожного кровопролиття
Той, хто, по шиї теляти залізом різким полоснувши,
Горло йому розтина, до хрипкого ревіння байдужий!
Той, хто зарізати й козлика може, дарма що голосить
Він, мов дитя, під ножем, хто спокійно собі споживає
Птицю, котру годував нещодавно! До справжнього вбивства
Все це хіба не близьке, до насилля хіба не провадить?
/470/ Віл хай оре й до межі свого віку хай плуга дотягне.
Хай від Борея, що з півночі дме, нас вівця захищає.
Хай до дійниці спішать з переповненим вименем кози.
Сіті, капкани, пастки, хитромудре знаряддя мисливське —
Викиньте! Прутом клейким не заманюйте в сильця пернатих.
Годі вже й оленів пір’ям лякать, що тремтить на мотузці.
Годі приховувать гострий гачок у солодкій принаді.
Можна вбивати тварин-шкідників, але тільки вбивати —
Страв не торкайтесь м’ясних, споживайте лиш лагідну їжу!»
Цими засадами й іншими душу свою збагативши,
/480/ Кажуть, до рідного краю вернувсь і на просьбу загальну
Віжки правління над людом латинським до рук узяв Нума.
Під керівництвом Камен, у щасливому з німфою шлюбі,
Жертвоприношень обряд запровадивши, він од жорстоких
Воєн людей відучив і до мирних занять залучив їх.
З часом і влада, й життя до межі підійшли — й за покійним
Нумою все чоловіцтво й жінки сумували; сльозами
Лацій спливав. А дружина померлого, місто лишивши,
На арікійські доли подалась і в лісах голосила
Так, що й Діану Орестову{700} через той плач ненастанний
/490/ Важко було шанувать. Скільки раз її втишити брались
Німфи лісів та озер, скільки слів заспокійливих, ніжних
Мовили їй! Скільки раз невгомонну благав син Тесея:
«Годі! Май міру якусь: не тебе ж одиноку спіткала
Доля така. Озирнися на горе чуже — перетерпиш
Легше й своє. О, коли б то не я тебе в смутку твоєму
Прикладом власним розрадити міг! Та, на жаль, таки можу.
Про Гіпполіта й у вас, певно, чули… Юнак цей завчасно
Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ
Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне —
/500/ Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї{701}
Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе.
Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови,
З себе й бажання, й провину свою переклала на мене.
Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста.
Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать.
На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея.
Ось уже в'ється мій шлях побережжям Корінфського моря…
Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля,
Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою,
/510/ Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці.
Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами,
Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди.
Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної
Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся,
Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі
Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима,
Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі
Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя
Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих;
/520/ Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю.
Не подолали б зусилля мого роз'ярілі од шалу
Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки
Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі.
Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки,
Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили.
Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці.
Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі
З болем виходить душа. На мені не було вже нічого,
Що мало б назву якусь: це не я був — рана суцільна.
/530/ От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя
З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив,
У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну,
Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім
Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана
Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся
Вдруге, — мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній,
Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила.
Потім, щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити,
Віку вона додала мені й до невпізнання змінила
/540/ Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Крит чи на Делос —
Краще послати мене. Але, Делос і Крит залишивши,
Переселила сюди. Лиш ім’я, щоб затерти про коней
Згадку, веліла змінить: „Гіпполітом ти був до сьогодні, —
Мовила, — Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!“
От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную
Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь».