Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
/530/ Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
/540/ Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
Вже наступає на п’яти, вже дихає їй у волосся.
Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді
Силу божественну ти приховав у своєму потоці, —
Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
/550/ Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
/560/ Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
На Палатині, де Август живе, охоронниця вірна,
Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
Змовк на тім слові Пеан{45}, і схитнулось верхів’я зелене,
Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —
Ліс. Цю околицю названо Темпе{46}. Пливе через неї
/570/ Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду{47}.
Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
Води свої розпорошує він на ліси верховинні
Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
Спершу сюди своїм краєм споріднені{48} сходяться ріки,
Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати:
Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
/580/ З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом{49}.
Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
Інаха{50} тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо{51}
Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
Вже серед манів{52} — не знає, ніде ж бо її не знаходить.
От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив, —
/590/ Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню, —
Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись.
Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі, —
Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища
Лерни минула, й ліркейські поля{53} з їх гайками, та раптом
Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
/600/ Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
Хмари ті, не від річок, — розважає вона й мимоволі
За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь, —
Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши,
Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
/610/ Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені, — каже, — цю кралю».
Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
/620/ Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка…
Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
Страху: «Ану ж мене знову піддурить…» — і ось до телички
Аргуса{54} Аресторіда приставила сторожем пильним…