Все-таки цей Рятівник був прибульцем у наших святинях, —
Цезар став богом на рідній землі. Та не Марс і не тога{707}, —
Хоч незрівнянний був тут, як і там, — не звитяжницькі війни,
Не громадянські діла і не звершень окрилена слава
Перетворили його на незнану зорю, на комету, —
/750/ Ні, він засяяв нащадком своїм{708}: із діянь величавих
Найвидатніше — що саме його йменував своїм сином.
Чи важливіше, скажіть, моревладних приборкати бритів
Дальню ріку — семигирловий Ніл, де зростає папірус,
На переможних пройти кораблях; нумідійців зухвалих
І кініфійського Юбу{709}, і Понт, Мітрідатами гордий, —
Всіх подолати, зробити набутком народу Квіріна,
Бути достойним численних тріумфів, численні — відбувши,
Ніж породити такого вождя, за чийого правління
Роду людському, всевишні боги, ви так щедро сприяли!
/760/ Щоб не походив цей муж од людського, од смертного сім’я,
Той мусив стати безсмертним. Помітила те злотосяйна
Мати Енея{710}, помітила те, що нависла жорстока
Смерть над верховним жерцем, що піднесено змовницьку зброю,
Зблідла й, кого б із богів не зустріла, сумна, по дорозі, —
«Глянь, — нарікала, — з яким-то завзяттям кують проти мене
Лихо, з яким-то лукавством на голову мітять єдину,
Що залишилася нині мені від Іула-дарданця!
Доки ж то мають одну лиш мене обсідати турботи?
То мене буйний Тідід калідонським поранює списом,
/770/ То непокоять погано захищені мури троянські,
То, безпорадна, дивлюсь, як мій син, по морях наблукавшись,
До безгомінного краю спускається, в темні оселі;
З Турном, рутульським вождем, а по правді — з Юноною радше
Вперту провадить війну. Та навіщо пригадую давні
Прикрощі роду мого? Не колишній — нинішній острах
Душу гнітить: он гострять мечі проти мене злочинці!
Ви ж зупиніть їх, молю! Одверніть жахне лиходійство!
Вести вогонь хай не згасне, залитий понтифіка{711} кров'ю!»
Місця на небі собі не знаходячи, тужить Венера —
/780/ І зворушила Всевишнім серця, але сестер одвічних{712}
Присуди сплетено так, що й богам розплутати годі.
Все ж виявляють близької біди недвозначні знамення:
Кажуть, у хмарах важких наче зброя раз по раз бряжчала.
Труби та грізні роги подавали свій голос із неба,
Передвіщаючи гріх. Навіть сонце, сумне та поблякле,
Світло мертвотно-бліде по тривожній землі розсівало.
Серед зірок де-не-де смолоскипи зринали багряні.
З хмар дощових опадали на землю криваві краплини.
Темною ржею на досвітку й Люціфер голубоокий
/790/ Всіяний був; забризканий кров’ю і Люни був повіз.
Пугач могильний на кожному кроці стогнав лиховісно.
Слізьми спливали обличчя богів із слонової кості.
Кажуть, то спів, то погроза в священних гаях розлягались.
Жертва на користь не йшла. Про страшні потрясіння звіщало
Хворе нутро; перетнутою лезом бувала й печінка.
Всюди — на площі міській, біля кожного дому та храму
Пси завивали вночі; потривожені тіні померлих,
Кажуть, никали, німі, вулицями й здригалося Місто.
Не відвернули, однак, ні насильства, ні рішення Долі
/800/ Перестороги богів. Лиходії до храму святого
З голим мечем увійшли! Не знайшли для переступу й крові
Іншого місця на цілий наш Рим — лиш оселю сенату!
Щойно тоді Кітерея, сплеснувши руками, в розпуці
Б’є себе в груди, нащадка окутати хмарою хоче, —
Так, як Паріса від гніву Атріда колись приховала,
Як непомітно й Енея спасла від меча Діомеда.
Батько ж їй каже таке: «Проти Долі незборної хочеш,
Доню, піднятись, одна? Завітай-но до сестер могутніх,
Трьох віковічних богинь: на основі стійкій там обширний
/810/ Стіл, а на ньому — події, вкарбовані в мідь та залізо.
Вічні, незгладні вони; ні громів, які небо стрясають,
Ні блискавиць, ані поштовхів жодних вони не бояться.
В крицю вкарбовано там і твого божественного роду
Суджений Долею шлях. Я про нього читав і затямив,
Тож і тобі сповіщу про майбутнє твого покоління.
Той, чия доля тебе непокоїть, завершує нині
Вік свій — усі ті роки, що належать землі, Кітереє.
Вступить він богом на небо й у храмах шанований буде,
Вдячний тобі за це й сину, що, ймення його перейнявши,
/820/ Прийме на плечі державний тягар і за батька звитяжним
Месником стане, бо я буду з ним невідступно на війнах.
Ласки попросять у нього, вождя, по виснажній облозі
Мури Мутіни{713}, подавшись; його і Фарсал пригадає;
Кров’ю пролитою зросяться знов ематійські Філіппи.
Ймення гучне заніміє на дні Сицилійського моря.
З римським вождем надаремно побравшись, впаде єгиптянка,
Повна шалених надій, і розвіються п'яні погрози,
Нібито має Канопові наш Капітолій служити.
Втім, чи назву тут чужинців усіх, що на схід і на захід
/830/ Від Океану живуть? Де людина селитися може, —
Там буде влада його; буде й море йому слугувати.
Миром осяявши землі довкіл, на права горожанські
Зверне думки свої й найсправедливіші видасть закони —
Прикладом власним поправивши звичаї, зверне, провидець,
Зір на прийдешні віки; покоління наступні побачить
І побажає, щоб син, осяйної дружини нащадок,
Разом з ім’ям перейняв і про Рим невсипущу турботу.
Тільки тоді, як зрівняється віком із старцем пілоським{714},
Небо підхопить його, між родинні сузір'я помістить…
/840/ Цю ж його душу стійку, що з грудей вилітає крізь рани,
Зоряним сяйвом зроби, хай на наш Капітолій, на форум
Вічно з небесних осель споглядає божественний Юлій!»
Щойно він вимовив те, благодатна Венера негайно
В римський сенат із етеру спустилась і там, непомітна,
Цезаря душу взяла; не могла допустити до того,
Щоб у повітрі, як дим, розпливлась — між зірок оселила.
Поки несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно,
І відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася
Вже понад місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям,
/850/ Зіркою вже мерехтить. Поглядає з висот на великі
Синові справи — й радіє всім серцем його перевазі.
Хоч заперечує син, щоб його прославляли над батька,
Вільна, проте, й не покірна наказу ніякому слава
Першість йому надає, тільки в цьому йдучи проти нього.
Так поступився Атрей Агамемнону: синові — батько;
Так над Егеєм піднявся Тесей, так Ахілл — над Пелеєм;
Так, — щоб нарешті я міг відповідніший приклад подати, —
Древній Сатурн од Юпітера менший. В етерних оселях
Обширом світу потрійного править Юпітер. А землю —
/860/ Августу він доручив, отже, й Август — владар наш і батько.
Ви, охоронці-боги, що колись відвели від Енея
Меч і вогонь! Ви, місцеві боги, ти, Квіріне, хто наше
Місто заклав, нездоланного Ромула батьку — Градіве,
Ти, що в пошані святій між пенатами Цезаря, Весто{715},
З Вестою Цезаря й ти, хто при вогнищі став, Аполлоне!
Ти, хто в тарпейській високій святині, Юпітере-батьку!
Всі, кого чистий душею співець закликать має право:
Хай не спішить надійти, хай живими вже й нас не застане
День, коли Август, цей світ залишивши, — своє володіння, —
/870/ Зійде на небо й сприяти побожним іздалеку буде!