Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні
Ледве долають її; посередині неба — найвища.
Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд
На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях.
Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.
Часто й Тетіс{73}, назустріч мені посилаючи хвилю,
В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.
/70/ Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте
Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.
Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,
Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.
Став ти на повіз, скажім… Ну а далі? Чи зможеш промчати
Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?
Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,
Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?
Там — небезпеки, там образи звірів{74} на кожному кроці.
Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,
/80/ Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати,
На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;
На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,
Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.
Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:
Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,
В шалі на дибки стають, — навіть я, напинаючи віжки,
Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.
Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,
Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.
/90/ Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,
Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ?
Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,
Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч
Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив.
Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті
Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину,
Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому.
Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше
Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне?
/100/ Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:
Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,
Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».
Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,
Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці.
Все перепробував Феб, і нарешті — веде свого сина
До колісниці високої, витвору бога Вулкана.
Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,
Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.
На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,
/110/ Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.
Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,
Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора
Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,
Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі
Люцифер{75} гонить, останнім лишаючи варту небесну.
Бачить Титан зарожевлений світ і ледве що видні
Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,
Й Горам{76} проворним велить рисаків запрягати негайно.
Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих
/120/ Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних
Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.
Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,
Щоб витривалим до спеки було, а чоло прибирає
Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,
Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:
«Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить,
Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй.
Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко.
Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів{77} рівнобіжних, —
/130/ Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами
Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний
Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.
Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.
Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо, —
Ні до землі не тулись, ні в етер щонайвищий не рвися:
Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі.
Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний.
Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,
І до Жертовника{78}, вліво, не дай колісниці звернути.
/140/ Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:
В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.
Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських{79}
Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:
Вже мене ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.
Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом, —
Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,
Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними
Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,
Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»
/150/ Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці
Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо
Й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.
Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням —
Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;
Б'ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.
Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває
Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора.
Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,
Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,
/160/ Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу.
Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,
Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.
Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу
Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,
Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,
Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.
Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,
Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.
Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,
/170/ Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає.