Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони{80},
До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.
Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом
Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,
Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.
Кажуть, що й ти, Волопасе{81}, в той час потривожений жаром,
Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.
Глянув з етерних висот Фаетон на широкії землі,
Що простяглися внизу, так далеко-далеко, — й од жаху
/180/ Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,
І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.
Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій
Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином
Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,
Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,
Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.
Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,
Перед очима ж — іще його більш. Відміряючи в думці
Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути
/190/ Вже не судилось йому, то на схід, — та не бачить рятунку.
Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,
Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.
З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба
Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.
Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою —
Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний,
Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір’я.
Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті,
В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим, —
/200/ Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.
Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,
Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,
Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі,
Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито
На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.
То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу, —
Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.
Феба здивована вкрай, побачивши братових коней
Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.
/210/ Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола
Тріщини тілом її, без вологи вже, сірим од сквару.
Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.
Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.
Мало того: загибають міста, огороджені муром,
Цілі краї й племена обертає пожежа навальна
В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:
Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,
Й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, Іда;
Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.
/220/ Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість.
Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,
Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;
Діндіма і Кітерон, де так голосно Вакха вславляли.
Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва.
Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.
Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни{82}.
Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий
Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,
Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,
/230/ Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,
Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.
Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим
Димом, і в тій пелені смоляній, нещасливець, не знає,
Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.
Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово
Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.
Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь
Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,
Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,
/240/ Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу.
Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило
В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,
І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,
І бистроплинний Ісмен, а за ним — Ерімант, що в Псофіді.
Ксант, кому вдруге судилось палати, Лікорм жовтоводий,
Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в’юнкою.
Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.
Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,
Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.
/250/ Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,
Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.
Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:
Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.
Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя
Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку
Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.
Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.
З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад{83} у краю гесперійськім;
Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.
/260/ Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий
Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний{84}.
Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,
Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,
Гори в незвичних місцях — Кіклади{85} нові — виринають.
Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни
Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.
Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні,
Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,
Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.
/270/ Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі
Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.
Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,
Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій
Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,
Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні
Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,
Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,
В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:
«Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,
/280/ В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю \
Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!
Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,
Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.
В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.
От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,
От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною
Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,
Що зеленину худобі даю, що для роду людського
Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами…
/290/ Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився
Перед тобою твій брат{86}? Ось міліють моря, що припали
В частку йому{87}, осідають все нижче, все далі від неба.
Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата, —
Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:
Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине —
Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу
Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.
Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати —
Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,
/300/ Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»