Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше
Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала
Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.
Батько всевладний, за свідків богів тоді взявши й самого
Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання
Сам не зарадить біді, — й поспішив на вершину Олімпу,
Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,
Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.
Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,
/310/ З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи.
Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,
У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,
Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.
Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві
Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,
Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла, —
Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.
Скрізь, куди зором сягнеш, — загибелі слід якийсь видно.
Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),
/320/ Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі
Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,
Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.
Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан{88} повноводий
Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.
А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий
Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:
«Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,
Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».
Батько ж у смутку тяжкім, побиваючись гірко за сином,
/330/ Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,
Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа
Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.
Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті
Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,
Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —
Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості…
Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.
Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,
Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.
/340/ Фебові доньки{89} не менше тих сліз — надаремного дару
Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,
Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,
Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.
Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з’єднавши,
Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).
Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже
Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? —
Зойкнула враз. — Наче з дерева стали». До неї русява
Кинулась Лампетіе, але й ту зупинило коріння.
/350/ Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —
Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю
Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.
Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом
Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —
Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.
Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,
То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.
Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,
Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —
/360/ Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.
«Матінко, зглянься, — поранена скрикує, — зглянься над нами!
В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!
Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.
Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,
Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій
Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.
Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.
Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,
Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади
/370/ (Він лігурійцями{90} правив і дбав про міста їх великі),
Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана
Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом
Став його голос незвично тонким, а замість волосся —
Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,
Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.
Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий.
Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:
Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам’ятає.
Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє
/380/ Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.
Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.
Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.
Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,
В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.
Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку, —
Каже він, — випала доля мені. Я жалію сьогодні
Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!
Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!
А як такого нема, як боги свою визнають слабість, —
/390/ Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,
Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.
Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він
Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».
Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба
Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми,
Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер
За блискавиці свої і грозить водночас як володар.
Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі —
Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),
/400/ Б'є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.
Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські
Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,
Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:
Цілі й несхитні вони. Суходоли окинувши зором,
Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,
Рідний свій край{91}: оживляє струмки і річки, що поникли,
Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю,
Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.
Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська
/410/ Дівчина{92} — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.
Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,
Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,
Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.
То вона лук у руці, то спис легенький тримала;
Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана
Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..
Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,
Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.
Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши
/420/ Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки
Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.
Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер
Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,
Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!»
Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані
Й каже: «О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць.
Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,
Вища — я певна того — й від Юпітера. Я б і йому те
В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,
/430/ Рад, що над ним перевагу йому ж віддала вона, й спрагло,
Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась
Про полювання своє, про місця, де була, розказати —
Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.
Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?
(Глянула б ти, о Сатурніє, — серця не мала б на неї!)
Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?
Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець
Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —
Свідок, — і гай, де мало що сагайдака не забула,
/440/ Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.