Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,
Здобиччю горда, ступає Діктінна{93}: вдалось полювання.
Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:
Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї
Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись
Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.
О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!
Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,
Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.
/450/ Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.
Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй
Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.
Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,
Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі{94},
В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо
Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.
Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —
Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко —
Всі ми тут, — каже, — поніжимось голими в хвилі прозорій!»
/460/ Жар Паррасійку{95} пройняв. Уже всі познімали свій одяг,
Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.
Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.
Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, —
«Геть! — каже Кінтія{96} їй. — Не забруднюй священних потоків!»
Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.
Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,
Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.
Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні
Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.
/470/ Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:
«Ще бракувало того, — проказала, — щоб ти, потіпахо,
Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна
Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!
Запам’ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,
Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»
З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху
Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні
Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,
Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,
/480/ Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер
Намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим.
Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,
Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,
Рик виривається в неї хрипкий із звірячого горла.
Розум один лиш і пам’ять людська в ведмедиці лишились.
От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті
Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,
Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.
Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,
/490/ Біля колишнього дому свого вона полем блукала!
Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,
Мчала що сил було — мисливиця перед мисливцем!
Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,
Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,
Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько{97}.
Ось Лікаонії{98} син, що й не знає, хто його мати,
Юний Аркад (ще й п’ятнадцяти він не досяг) у ті гори
На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,
Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,
/500/ Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.
З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає:
Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?
Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —
Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;
Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,
З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі
Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями{99} стали.