Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла
Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,
/510/ До Океана{100}, що й серед богів чималим шануванням
Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:
«Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу
З далей етерних сюди? На небі вже інша панує!
Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:
Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,
Зорі вилискують там, де останній пояс полярну
Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.
Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть
Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!
/520/ От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!
Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!
Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!
Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя
Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!
Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею
В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?
Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:
Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,
Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.
/530/ Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»
Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же
Злинула легко в етер колісницею, впрягши до неї
Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.
Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому — білий,
За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.
Весь білосніжний ти був, твоє пір’я сріблилось до сонця,
Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.
Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували
Наш Капітолій{101}, ні лебедям білим, що люблять затони.
/540/ Через язик постраждав. Балакучий язик його винний
В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.
В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні
Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю{102},
Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.
Фебовий птах{103} її зраду помітив, і вже з новиною
Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же
Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього
Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива.
З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже, —
/550/ Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!
Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,
Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада{104}
В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія{105} вклала,
Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.
Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого{106} дочок,
Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли.
В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в’яза густого,
Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —
Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає
/560/ Третя, Аглавра, — вузли всі розв’язує, ось вони й бачать:
Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.
Тут я богині про все розплескала. За це нагороду
Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,
Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні
Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.
Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —
Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —
Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.
Бо ж у фокейськім краю{107} Короней-володар, як відомо,
/570/ Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою
Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.
Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась, —
Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.
Бог мене вгледів морський{108} у той час — і жагою пройнявся.
Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили
Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,
Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.
Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних
Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва{109}
/580/ На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —
Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.
Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього
Пір’я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.
В розпачу бити руками взялася в оголені груди,
Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.
Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —
Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,
Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.
Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією
/590/ Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена{110}.
Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім
Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила
Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,
Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі
Криє. З широкого неба її проганяють пернаті».
«Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь,
Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».
Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —
Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.
/600/ Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий
В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.
Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —
Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи
Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,
Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.
Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,
Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.
«Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку,
Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».
/610/ Мовивши те, пролила вона з кров’ю й життя одночасно.
Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.
Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,
Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.
Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем
Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю
Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає.
Мертву голублячи, має надію ще, всупереч Долі,
Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.
Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний
/620/ Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,
Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою
Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу
Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,
Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,
З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.
Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,
Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,
Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло
Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона
/630/ Сина{111}; в печеру гірську до Хірона його переносить.
Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,
Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.