Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,
Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.
От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,
Донька Хірона, — її народила колись миловида
Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала
Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши
В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.
/640/ Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись
Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,
Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту, — каже, —
Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть
Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.
Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге
Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь{112} перешкодить.
З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —
Богом об'явишся знов, свою долю два рази поновиш.
Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати
/650/ Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко
Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне
Змія жахливого кров, — невимовного болю причина.
Отже, з безсмертного смертним ти станеш{113} волею неба.
Й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».
Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї
Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.
«Доля змагає мене, — проказала, — не можу я більше
Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.
Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене
/660/ Він божество скерував — будущини краще б не знати!
Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,
Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,
Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,
Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина».
Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно
Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.
Далі — вже й не словами були: видавались іржанням,
А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,
Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.
/670/ Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —
В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,
Шия крутою стає, де складками слалась одежа —
Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,
Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос
Іншими стали, й дала їй ім'я ця сумна переміна{114}.
Марно Філіри син{115} побивавсь і твоєї, Дельфійцю,
Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити
Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:
Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських{116}.
/680/ Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,
В лівій руці в тебе посох — кийок лісовий — був, а в правій —
Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.
Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,
Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,
Аж до пілійських полів{117}. Ось тоді й перейняв ціле стадо
Майї син{118} (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.
Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї
Знав із села того дід, його Баттом усі називали.
Він у Нелея{119} служив, багача: на траві соковитій
/690/ Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.
Щоб не доніс він, бува, — на плече йому руку поклавши,
Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче, —
Може, биків тут шукатиме хтось, — ти нічого не бачив.
Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».
Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:
«Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже», —
Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,
Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.
«Чи по межі цій, — питає, — бики не проходили щойно?
/700/ Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.
Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».
Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою, —
Каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою.
Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,
Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду
В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:
Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.
Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,
Над муніхійськими нивами{120} злинув, і милий Мінерві
/710/ Край споглядав, і Лікея сади{121}, науками славні.
Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади
Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна
Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.
Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого
Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.
Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні
Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —
Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,
Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,
/720/ Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським
Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.
Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,
Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,
Так найвродливіша серед усіх у поході ступала
Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.
Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,
Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі{122},
Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,
Досі йому невідомий під хмарами жар однайшовши.