Присвятивши любовній елегії майже десять років життя, Овідій прощається з цим жанром, але не з темою любові: викінчує три книги дидактичної поеми «Мистецтво кохання», що містить практичні поради для закоханих — молодих і безтурботних сучасників поета. Засвоєні в риторичній школі знання, що мали вивести Овідія до високих посад, прислужились тепер не вельми поважній справі. «Мистецтво кохання», окрім того, прозвучало немовби глузливим відгомоном на низку законодавчих заходів Августа, скерованих на оздоровлення звичаїв та зміцнення сім'ї. Далі Овідій видає «Засоби від кохання» — своєрідний додаток чи «протиотруту» до «Мистецтва кохання»; пише й суто практичний твір «Про косметику».
З роками й Овідій звертає погляд у минувшину. Та не з тим, щоб на догоду Августові оспівати, нарешті, подвиги предків, рівнятись на їхню військову та громадянську мужність. Цей клопіт (як це робив не раз і Горацій) він полишає іншим, його влаштовує дозвілля, витонченість і розніженість, що запанували з «віком Августа» в оздобленому мармуром, щедрому на радощі Римі; до душі все те, з чим цей же Август безуспішно боровся. Взоруючись на деякі твори Проперція, Овідій видає «Героїди» — любовні елегії у вигляді послань, що їх начебто писали славетні жінки давнини — реальні й міфічні постаті — чи то до своїх чоловіків, чи до коханців, з якими вони були в розлуці. Тут і знадобилась поетові риторична наука, зокрема вправи в умовляннях — свазоріях. Немовби врівноважились, покладені на терези, природний хист чутливого поета і вигострене в риторичній школі холодне мистецтво переконання. «Героїди», хоч і продовжували — щоправда, на вищому, міфологічному рівні — любовну тематику, провіщали звернення «співця кохання» до поважніших жанрів і тем. Схиляв до цього не тільки вік поета — йому було вже за сорок, — а й вагоміші мотиви. Овідій став провідним поетом Риму: не було вже Вергілія, Горація, Проперція. До серйознішої праці спонукало й те, що Фабія, третя дружина Овідія, доводилась ріднею імператорові. Треба було, нарешті, подумати й про увічнення свого імені.
Овідій береться до здійснення справді величного задуму: розпочинає поему «Фасти» — своєрідний літопис, де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. А що реформу офіційного календаря здійснив Юлій Цезар, а про відновлення храмів та релігійних свят дбав Август, то цей твір набував державної ваги. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг і відображати свята, події та звичаї людей, поставало ще обширніше епічне полотно — поема «Метаморфози», в якій на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення (людей — у рослини, у тварин і птахів, у струмок, у камінь тощо) автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому, гідному подиву світі природи.
Овідій — у розквіті творчих сил, тож робота над обома поемами посувалася швидко: протягом семи років «Фасти» були зроблені наполовину, «Метаморфози» — повністю, щоправда, ще не відшліфовані остаточно. Ці вагомі твори могли реабілітувати Овідія в очах Августа, компенсувати попередню неувагу поета до соціально-політичних заходів принцепса. Та було пізно: в один із грудневих днів 8 р. до н. е. особистим розпорядженням Август засилає Овідія в містечко Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині Констанца в Румунії). Поет сам неодноразово підкреслює, що згубив його власний хист — вірші, передусім «Мистецтво кохання». Був і якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене» (мабуть, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім’ю), але цей натяк Овідія залишився нерозгаданим. Перед від’їздом вигнанець у відчаї спалює «Метаморфози», хоча саме цю поему вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам’ятником; друзі, на щастя, зберегли копії твору. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, точніше його долю: «нещодавно радісна, вона вмить стала печальною» («Скорботні елегії», І, 1, 122). Наче легендарний Фаетон, озирнувся Овідій з далекої чужини на Рим і зрозумів, що повернутись йому не доведеться. І все-таки надія жевріла. Вона і мучила поета, і тримала його при житті. Втім, вигнанець не називає своє існування життям — таке неподібне воно до того, що було в Римі: барви й рух змінилися монотонністю скіфської зими; широке коло друзів — самотністю; легкість у роботі — втомою. Не називає свій стан і смертю, бо триває біль, а найголовніше — пам’ять невтомно являє перед «очима душі» всі подробиці щасливої минувшини. Вигнаний і з життя, і зі смерті — саме таким уявлявся поетові стан перевтілення («Метаморфози», X, 487). Мав, однак, Овідій велику перевагу над оспіваними в поемі перевтіленими постатями: їхні страждання «не мали своїх слів», були німими (X, 506), він же мав змогу їх висловити. Багатоголоса душа поета звучить тепер, щоправда, своєю єдиною печальною струною. Поступово постають п’ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта».
Час, одначе, робив своє. Не такими дикими почали видаватись поетові місцеві жителі — він у спілкуванні з ними знаходив живе співчуття. Адже сам колись радив зневіреному: «Бесіда, людні місця — ось що врятує тебе…» Непомітно озивалися в душі й інші струни: виникає задум поеми «Наука рибальства». Але надто суворими виявилися для розніженого поета випробування, що випали на його долю: виснажений злигоднями та хворобами, він помирає на чужій землі, яка однак дала йому притулок — «воду й вогонь», — яких позбавив свого громадянина Рим. Пам'ятник Овідієві, що стоїть сьогодні в румунському місті Констанці, на території давніх Томів, — свідчення шани і вдячності великому поетові, що добрим словом одгукнувся й про місце свого вигнання.
«Метаморфози» стали, отже, на межі, що відділила більшу, світлу, частину життя — «п’ятдесят бездоганно прожитих років» — од похмурого, мовби помноженого стражданням, десятиліття, яке поет провів у вигнанні.
Нещодавно ж (2017 р.), вшановуючи 2000-ну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета.
Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Чимало спроб зібрати подібні, відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Охочі похизуватися своєю вченістю, цей матеріал опрацьовували Каллімах (III ст. до н. е.), Нікандр із Колофона (II ст. до н. е.), Парфеній Нікейський (І ст. до н. е.). Були такі спроби й у римській літературі, наприклад, у невеликому епічному творі «Ціріс», який приписують молодому Вергілієві; до цієї теми зверталися Гельвій Цінна та сучасник Овідія поет Емілій Макр. А втім, мотив перевтілення притаманний не лише греко-римській давнині: він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі в українських баладних піснях. Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; вона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення — порівняння і метафори. В українській баладі, наприклад, чоловік стає каменем, бо покинув «жону і дрібних діток»; в Овідія на камінь перетворюється горда дівчина, що знехтувала коханням, призвівши до загибелі закоханого в неї юнака (XIV, 750), — в обох, отже, було кам'яне серце. Лікаон (І, 233) не тільки вовком завив серед поля, а й став ним, бо хижий і жорстокий був, як вовк, його відповідником у слов’ян може бути вовкулак — відлюдькувата, лиха людина, що, за народним повір’ям, обертається у вовка. Аскалаф перетворився на зловісного нічного пугача (V, 545), бо темний, лихий задум зринув у його душі. Між істотою, яка перевтілюється, і тим, у що вона перевтілюється, існує, отже, певний зв’язок, однакова тривка схильність до чогось. «Ось яка постійність душі!» — дивується, підмічаючи цей зв'язок, Овідій (XI, 293). Спостережливий художник, він дуже влучно описує також зовнішню схожість, наприклад, між Лікаоном і вовком: