/730/ З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій
І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;
Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:
От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,
Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;
В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє
І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі.
Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю
Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій — Пандроса,
В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.
/740/ Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,
Як увіходив. «Ти хто, — відізвалася, страх подолавши, —
З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони{123}
Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом
Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий.
Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці
Не підведи, — й мої діти тебе будуть тіткою звати:
Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».
Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно
На таємниці Мінерви русявої очі косила.
/750/ За допомогу свою вимагає від нього чимало
Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.
Грізно богиня війни{124} позирнула тоді на Аглавру,
Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,
Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,
Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра
На таємницю її посяглася — присягу зламавши,
Бога лемносця дитя, що родилось без матері{125}, вздріла.
Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —
Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.
/760/ З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе
Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,
Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;
Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,
Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.
Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора
Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало
Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.
Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,
М’ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —
/770/ Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.
Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні, —
Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.
Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,
Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.
В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість.
Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,
В грудях — жовч клуботить, а язик — у зеленій отруті.
Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.
Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:
/780/ От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,
Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,
Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,
Так промовляє до неї Трітонія{126}, коротко й чітко:
«Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,
Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла
В світлий етер, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.
Заздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,
Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже
Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку
/790/ Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,
Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,
Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває.
Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.
Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви{127},
Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,
Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.
В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася
Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву
Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.
/800/ Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь
Їй усі кості промочує, скроплює нею легені.
Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха, —
Образ сестри перед нею малює і красеня бога,
Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві
Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку
Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,
Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,
Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.
Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям
/810/ Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:
Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.
Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,
Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.
От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі
Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє,
Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!
Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!»
«Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій
І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла
/820/ Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може
В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.
Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,
Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом
Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.
Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно
Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,
Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,
Холод мертвотний, в’язкий проникає нещасній у груди.
Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —
/830/ Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь
Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.
Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.
Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
Внук Атланта піднявся в етер і, розправивши крила,
Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
Тут його батько{128} гукнув. Притаївши, що мова тим разом
Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,
Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
/840/ Матір твою. Цю країну Сідонською{129} звуть поселенці.
Там, серед гір, оддалік, ти володаря стадо побачиш
На пасовищі; його й заверни до берега ближче».
Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря
Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька
В колі тірських дівчат{130} погуляти частенько любила.