Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити
Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,
Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —
Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,
/850/ Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,
Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.
Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала
Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.
Шия — в м’язах тугих, від лопаток підгорлина висне;
Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,
Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.
Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,
Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку{131}
Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.
/860/ Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.
А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.
Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже
В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.
То по зеленій травиці, пустуючи, б’є він ногами,
То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.
Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє
То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних
Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва
Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.
/870/ Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,
Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,
Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,
На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,
Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.
Книга третя
Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,
Знову собою зробивсь, на діктейських полях{132} оселився.
Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,
Кадм{133} будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням
Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.
Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця
Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,
Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба{134}
Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.
/10/ «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова,
Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.
Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,
Стіни зведи, і нехай твоє місто „Беотія“{135} зветься».
Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери.
Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;
Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.
От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки
Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.
Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи{136} минули;
/20/ Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба
Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.
Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,
Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.
Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує
Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.
Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він
Для узливання води зачерпнути з джерел найчистіших.
Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;
В ньому — печера глуха. Кам’яні віковічнії брили,
/30/ Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.
Били джерела довкіл. У глибинах тієї печери
Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,
Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло,
Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.
Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний
Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,
Хвилю прозору черпнув, — у цю ж мить із лігва кам'яного
Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.
Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,
/40/ Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.
Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,
Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.
Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,
Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,
Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).
Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,
Інші — тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)
Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних
Губить обіймах, отрутою чорною — інших вбиває.
/50/ Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.
З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?
Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева
Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
Вістрям залізним, але його дух — над усяке залізо.
Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі
Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним, —
«Я відомщу за вас, друзі, — сказав, — а якщо не судилось —
То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,
/60/ Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
Сили такої удар похитнув би й твердині високі
Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
Темно-синява твердь удар небувалий відбила.
Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
/70/ Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
/80/ Рине й грудьми на своєму шляху повергає дерева.
Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
Вже піднебіння трійливе його починає спливати
Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
/90/ Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,
Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».