Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
/100/ Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
Кадмові землю орати велить і сипати в неї
Змієві зуби, з яких прорости має люд войовничий.
Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
Тут же (нелегко й повірити в те) ворухнулися скиби,
Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
/110/ Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
Так у театрі, коли під час свят опадає завіса{137},
Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
«Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились. —
Кинь! І втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»
Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
/120/ Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б’ється.
П’ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю,
Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
Їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
/130/ Зводячи мури міські, як велів йому Феб-ясновидець.
Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
Поки не вмре, й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
Та серед щастя й удач причиною першого болю,
Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
/140/ Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
Втім, коли зважиш усе, — не злочин у цьому побачиш:
Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.
Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.
Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.
Сонце від двох своїх меж зависло на віддалі рівній.
Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах
Словом погідним юнак гіантійський{138} скликає до себе:
«Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!
Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім
/150/ Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,
Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу
Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.
Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».
Роблять, як велено, ті, — відкладають лови на завтра.
Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,
Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани.
Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,
Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила
Хист свій природа сама: склепіння тієї печери
/160/ Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.
Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.
А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.
Тут богиня лісів після ловів утомливих часто
Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.
От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,
І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга
Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає.
Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,
Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани
/170/ В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.
Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,
Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.
Поки Титанія{139} тіло своє неквапливо зливає,
Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши,
Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком
(Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.
Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,
Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,
Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною
/180/ Гай одізвавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,
Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,
Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.
Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце
Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,
Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.
Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,
Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,
Та не було під рукою стріли, а так їй, хотілось
Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,
/190/ Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,
Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:
«Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,
Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,
Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,
Шию видовжує, над головою — загострює вуха,
Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі
Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,
В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної
З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?
/200/ Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги, —
«Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,
Лиш застогнав, — це й була його мова, — й сльози обличчям,
Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.
Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі
Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.