В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій
/340/ Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.
Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше
Ліріопеї{145} блакитній пізнать: течією виткою
Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі, —
Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна
Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.
Ніжне дала йому ймення — Нарцис. Про долю хлопчини —
Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.
Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».
Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились
/350/ Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Нарциса.
Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,
Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.
Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!
Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:
Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.
Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих
Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною
Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.
Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;
/360/ Та говірливі уста і тоді їй для того служили,
Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти.
Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала
В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:
Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки
Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:
«Я вкорочу, — пригрозила, — язик твій зухвалий, що досі
Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»
Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,
Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.
/370/ Отже, Нарциса, що в тій глушині полював, спостерігши,
Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.
Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.
Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,
Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.
Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,
Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:
Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,
Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.
На полюванні тим часом Нарцис, відлучившись од друзів,
/380/ «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.
Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,
Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.
Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —
З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.
Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,
«Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі
Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»
До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,
Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.
/390/ Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!
Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»
Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»
Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа
Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.
Пристрасть не гасне, проте; роз’ятрює душу й зневага.
Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.
Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе
З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.
Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.
/400/ Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,
Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.
Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими
Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.
Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті, —
«Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —
Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія{146} вчула.
Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.
Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози,
Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,
/410/ Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.
Трави м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.
Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.
В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,
За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,
Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.
Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався
В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.
Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,
Зором холодним красу свою п’є, та напитись не може.
/420/ Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би
Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;
Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,
Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.
Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.
Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.
Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.
Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!
Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,
Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!
/430/ Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.
Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.
Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?
Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!
Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе
Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,
Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.
Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,
Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо
П’є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.
/440/ Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу
Й жалісно вигукнув, руки простигши до лісу німого:
«Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?
Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.
Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,
Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?
Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї
Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!
Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі.
Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —
/450/ Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:
Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,
Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.
Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.
Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!
Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду,
Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!
Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:
Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,
Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,
/460/ Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,
Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово
Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.
Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!
Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.
Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?
Те, чого прагну, — я сам. Од багатства я вбогим зробився.
О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!
Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!
Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі
/470/ Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.
Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе
Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.
Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».
Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.
Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,
Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці
Зойкнув юнак. — Зупинись! Не лишай тут того самотою,
Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу, —
Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»
/480/ Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз
Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.
Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.
Так одним боком рум’яниться яблуко, другим — ще світле;
Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь
Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.
Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,
Більше терпіти не міг: як на полум’ї тихому тане
Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки
Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,
/490/ Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.
Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець;
Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.
Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.
Муки ці бачить Ехо і хоча пам’ятає зневагу,
Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»
Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!
Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо
Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.
Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» —
/500/ Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу.
«Хлопче коханий, прощай!» — І «Прощай!» — Ехо повторила.
Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть
Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.
Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,
Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили, —
Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.
Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.
Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,
Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви
/510/ Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.