Чутка про це розійшлась, і в ахейських{147} містах по заслузі
Славу Тіресій здобув — знаменитим ім’я його стало.
Серед усіх тільки син Ехіона, зневажник безсмертних,
Гордий Пентей{148} над старим посміявсь і словам його віщим
Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.
Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:
«Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось
Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.
День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний
/520/ Лібер{149} — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки
Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині, —
Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю
Матір свою{150} заплямиш, її сестер і в лісі дерева.
Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою
Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!»
Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.
Скоро підтвердились віщі слова — що сказав, те стається:
Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.
Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,
/530/ Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.
«Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки{151},
Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить. — Невже ж то
Мідноголосий кимвал і покривлений ріг — ці марниці,
Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні
Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,
Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий
Безум, юрба сороміцька{152} і пустопорожні тимпани?
Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,
Тір{153} тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів, —
/540/ Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні
В розквіті сил, мої друзі-ровесники, — спис, а не тирс{154} вам
Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!
Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!
Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом
Сам один подолав! Він за озеро та за джерела
Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!
Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,
Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі
Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні
/550/ Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!
Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,
Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.
Нині ж — о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,
Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя, —
Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;
Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.
Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію
Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.
Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом{155}
/560/ Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.
Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?
Гей же! — Велить він рабам. — До мене того верховода,
В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»