«Довго ти гаяв нас, — каже Пентей, — балачками пустими,
Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?
Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,
Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!»
Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць
В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея
Все, що потрібне для мук, — і залізо, й вогонь, — та зненацька
Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,
/700/ Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.
Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,
На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,
На Кітерон, де вакханок{163} лункі чути заклики-співи.
Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса
Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,
Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне
Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.
Здалеку видна галявина є посеред Кітерону,
Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.
/710/ Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,
Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,
Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея
Мати. «Сюди! — зазиває, — сюди, мої сестри обидві{164}!
Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!
Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі
Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим, —
Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,
Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.
«Згляньсь, Автоноє, — поранений зойкнув, — о сестро моєї
/720/ Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»
Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку
Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.
Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,
Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,
Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,
Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,
Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї
Вп'явшись: «Іо! — кричить. — Таки вклали ми, подруги, звіра!»
Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти
/730/ Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,
Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.
Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди{165}
Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.
Книга четверта
Мінія{166} донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята
Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,
Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць
Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає
Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити
Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся
Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси
Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві
Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:
/10/ От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,
Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,
Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.
І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,
Також Леней-жартівник, сівач винограду п’янкого,
Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій{167},
І не одне ще ім’я, що дають його різноплемінні,
Лібере, греки тобі! Нема ж твоїй юності краю,
Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі
Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів{168}, то з виду
/20/ Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,
Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.
Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга{169}, що гордо
З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.
Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться
Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,
Й старець, Силен{170}, — то в руці з посошком він бреде напідпитку,
То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.
Всюди, куди б тільки ти не прийшов, — і юнацькі, й жіночі
Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,
/30/ Гнута відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.
«З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши,
Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались
Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним.
То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,
То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.
Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:
«Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,
Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,
Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна
/40/ Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні
Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній».
Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри.
Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;
«Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє{171}, спершу,
Як Палестинського озера хвилі — в те вірять усюди —
Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.
Може, згадаю про те, як дочка твоя{172}, в пір'я зодягшись,
Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.
Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда
/50/ Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,
Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові
Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».
Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,
Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась: