«Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,
Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,
Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли
Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.
Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.
/60/ Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,
Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:
Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.
Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.
Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.
Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,
Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали.
Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.
Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,
Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький
/70/ Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!
Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,
Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє —
„Заздрісна, — шепчуть, — стіно! Чому заважаєш коханню?
Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —
Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розступися.
Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим
Тим, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним“.
Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,
На ніч сказали: „Прощай!“, до щілинки припали вустами,
/80/ Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї.
От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
Потім рішили під ніч, коли все постихає довкола.
Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі, —
Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
Щоб навмання по широкому полю обом не блукати, —
Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами
/90/ Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
/100/ В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця.
Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.
Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів на обличчі.
Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
Каже: „Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
/110/ Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
Я сюди сам не прийшов. Моє ж тепер тіло на кусні
Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!“ З тим, нахилившись,
Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
Каже: „Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!“
Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
/120/ Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров’ю,
Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі.
Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем, —
/130/ Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
Барва плодів лиш дивує. „Чи це?“ — зупинилась непевна.
Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
/140/ Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
„Ой, що це сталося! — зойкнула. — Хто розлучив нас, Піраме?
О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!“
Чуючи Тісби ім’я, піднімає обтяжені смертю
Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров’ю,
Й піхви самі, без меча, — „Рука твоя, — каже, — й кохання,
О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
/150/ Є і правиця, й любов: я сама себе зранити зможу!
Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
Смерть лиш спроможна була, — неспроможна й вона відірвати!
Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
Вам, о батьки, — мої і його, нещасливі стократно:
Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
/160/ Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!“
Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині».
Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.