(І, 237–239)
Чимало перевтілень пов'язано з магією. Одні заклинання несправедливо карають людину — так у «Лісовій пісні» Лесі Українки Килина заклинає Мавку у вербу; в «Метаморфозах» злостива Юнона змінює німфу Каллісто на ведмедицю. Інші — відновлюють справедливість, приносять людині полегшення. Так і в Шевченковій баладі нещаслива дівчина стає тополею, символом печалі; на античному ґрунті відповідний символ — кипарис: у нього з волі богів перевтілюється юнак, який теж переступив за межі своєї туги (X, 135).
З мотивами давніх народних казок перегукуються перевтілення, в яких здійснюються нереальні бажання: омолодитися, розбагатіти, злетіти птахом у повітря чи просто вихопитися із свого тіла. Звідси легенда про чарівницю Медею, що повертала молодість (VII, 289), про Мідаса, що самим своїм дотиком кожну річ перемінював у золото (XI, 100), про Нарциса, що став квіткою (III, 510), незліченні перекази про перевтілення людей у птахів (наприклад, в одній із українських пісень дочка летить до матері зозулею; птахою за своїм милим полинула дівчина і в Овідія — VIII, 150).
Легенди про перевтілення часто видаються й наївною спробою пояснити сповнений загадок світ. Чому так сумно кигиче над морем чайка? Чому з дерев скрапує, наче сльоза, золотавий бурштин? Чому ворон такий смолисто-чорний, чому так дивно забарвлене пір’я у павича і дятла? Чому такий сумовитий голос в очеретяної сопілки? Чому таку тугу чути в муканні корови? Допитливі елліни не переставали дивуватись, не залишали без відповіді жодне питання: їхня фантазія була невичерпною. Та якими б різноманітними не були легенди про перевтілення, всі вони передбачають уявне, містичне злиття людини з іншими істотами й речами, всюди стирається межа між світом органічної та неорганічної природи.
З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метемпсихозу — переселення душ, яку розвинув грецький філософ VI ст. до н. е. Піфагор. На відміну від мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена, що дошукувались єдиної матеріальної субстанції світу, Піфагор протиставив матеріальному тілу безсмертну, божественного походження, душу. За його уявленнями, вона може відроджуватися, переселяючись з одного тіла в інше, і навіть у тіла тварин (звідси й заборона вбивати тварин і споживати їхнє м'ясо). Про це ж, образно, — учень Піфагора Емпедокл: «Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою в солоній воді». Теорія Піфагора цікавила багатьох у Римі часів Августа. Овідій — передусім поет, тож, звісно, не був, серед тих, хто послідовно визнавав теорію Піфагора. Ідея одвічних, безконечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищимість духу — ось що захоплює в Піфагоровій науці автора «Метаморфоз».
Чому саме легенди про перевтілення обрав Овідій матеріалом для свого найзначнішого твору? Таке питання постає перед кожним, хто знайомиться з «Метаморфозами». Вважають, що тут не обійшлося без впливу елліністичної поезії. Одначе, уважніше приглянувшись до «Метаморфоз» у контексті всієї творчості поета, можемо помітити й глибші причини, що спонукали Овідія порушити цю тему. Не забуваймо, що першим захопленням поета був образ непогамовної в своїх пристрастях Медеї. До цієї постаті, вслід за Евріпідом, зверталися ті, кого приваблювали незвідані глибини людської душі, де так часто стикаються дві суперечливі сили: розум і серце. Овідієва «Медея» не збереглась, але й у «Метаморфозах» вирізняється ця демонічна жінка. «Розум одне мені радить, іншого — серце жада», — повторює поет її устами думку Евріпіда, якого Арістотель назвав «найтрагічнішим серед поетів». Овідій у своїй поемі про перевтілення продовжує тему любові, надає їй ширшого розмаху. Великою мірою саме кохання є дороговказом, «ниткою Аріадни», що веде читача звивистими стежками «Метаморфоз». І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й погідне, мов призахідне сонце (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле, руйнівне, наче вогненні сили, що клубочаться в темному підземеллі, шукаючи виходу (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба)… Та яким різноманітним не було б це почуття, в «Метаморфозах» його відтінює туга. Саме вона буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму межу болю, вихопитись із свого тіла, з тіснин туги (поняття туги й у латинській мові пов’язується з прикметником «тугий», «тісний»). Так Алкіона, побачивши свого чоловіка мертвим на побережжі, понесла свою тугу вже в іншій подобі — чайкою над морем. Так Ехо, сумуючи за Нарцисом, перетворюється в самий тільки голос… За тією межею, однак, — ще більша мука: залишається пам’ять, проте обривається надія порозумітися з собі подібними істотами — на цьому неодноразово наголошує поет (І, 640; IV, 580 та інші). Ось чому перевтілення, за Овідієм, — це особливий стан, це не тільки щось середнє між життям і смертю (X, 487), а й щось гірше, аніж сама смерть (X, 699). Це — приреченість, закам'янілість, безмовність болю: обернулась у камінь Ніоба, побачивши смерть усіх своїх дітей. Але біль триває і в камені: він спливає сльозами. Легенди про перевтілення дали, отже, змогу не тільки безконечно урізноманітнювати тему любові, а й поглиблювати її психологічно, адже момент перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням. Іноді ж Овідій аналізує почуття любові наче й справді з погляду науковця-психолога. Так Аталанта, у якої визріває кохання до Гіппомена (X, 614–619), дошукується, що ж конкретно їй подобається в ньому: молодість, мужність чи знатне походження, тобто хоче збагнути те, що в давнину ще прийнято було вважати ірраціональним.
Не дивно, що для Овідія, котрий проникає в світ душевних переживань людини, сам процес перевтілення стає предметом поетичного зображення. Перевтілення в Овідія оголює, робить видимим те, що раніше було неспостережним для ока, — душевне сум’яття, страждання. І що довше вони тривали, що неприроднішими були, то болісніше відбувається перевтілення. Ось чому з моторошним натуралізмом описано, наприклад, процес перевтілення у дерево Мірри, що закохалася в свого батька (X, 489–498): розщеплені нігті вростають у землю покривленим коренем, дерев'яніють кості, кров перемінюється у сік, шкіра поступово стає корою, що підповзає до живота, грудей, шиї. Не в змозі далі терпіти, Мірра зіщулюється, присідає, щоб і обличчям швидше «зануритись у кору». Закам'яніння і смертельний холод, наче «невиліковне лихо» — рак, повільно, охоплюють усе тіло Аглаври, яку довго мучила чорна заздрість (II, 820–833). Темним од темних її думок став і камінь, у який вона обернулась. І, навпаки, раптовий біль супроводжується миттєвим перевтіленням: так кам'яніє Ніоба (VI, 303–312), чайкою злітає Алкіона (XI, 731–735), самі не помічаючи того, беруться зеленню погідні душею Філемон і Бавкіда (VIII, 715–719), блискучим лавром у стрімкому бігу стає осяйна Дафна; перевтілення накреслене кількома рвучкими, як і сам рух, штрихами, тож і муки в ньому не відчутні (І, 547–552). У білу телицю обертається неповинна Io (І, 743)… Описуючи процес перевтілення, Овідій дбає про його правдоподібність, продумує кожну подробицю: у стрімкої Дафни спочатку зеленню береться волосся, що розвівається у неї за плечима, і тільки насамкінець у землю впивається цупким коренем нога (нерухома в момент перевтілення Мірра дерев'яніє навпаки — від стіп до голови).
Овідій — натхненний співець широкого простору і руху, найяскравішого вияву життя. Рух, емоційний порив, навіть страх (IV, 230) примножують красу. А що таке перевтілення в уяві поета, як не перехід якоїсь межі, як не ознаки цього одвічного, мінливого руху? Адже автор «Метаморфоз» переконаний: «Довго, в однаковій постаті… не потриває ніщо» (XV, 259–260). Не випадково перші два слова, якими починаються «Метаморфози» в оригіналі, — це дієслово «поривати» і прикметник «новий»: «Душа пориває мене оспівувати нові тіла у змінених формах». Дивно звучали б мотиви перевтілення, скажімо, у Горація — співця поміркованості, внутрішньої зосередженості і спокою, — який сумною долею Фаетона остерігав усіх тих, що плекають далекосяжні мрії. Овідій, хоч і повторює устами Феба стародавню мудрість: «Серединний шлях — найпевніший», але наче й сам німіє од захвату, коли перед юнаком Фаетоном раптово «сяйнула небес далина неозора», наче й сам чує під ногами стрімку Фебову колісницю, яку вогненні коні поривають манівцями всесвіту. Мовби заздрить батькові Фаетона, сонячному богові, який веде своїх коней «всупереч руху небесних сфер» у космічному безмежжі.