Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє
В тілі з'єднались однім, одне вже було в них обличчя.
Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,
Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.
Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:
З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,
Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.
/380/ Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши
У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,
Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає
Голосом Гермафродит: „О ви, моя ненько, мій батьку,
Сина свого, що й ім’я перейняв у вас, просьбу сповніте:
Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.
Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм’якне!“
Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,
Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».
Стихла й вона. Проте Мінія донька ще й далі до праці
/390/ Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.
Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька
Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,
Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.
Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти
Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.
Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —
В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.
Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.
День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
/400/ Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало, —
Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні
Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.
Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.
Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,
Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.
Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває
Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.
Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї
/410/ Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,
Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.
Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний
Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.
Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,
Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають{189}.
Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно
Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність
Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала
Болю — хіба що того, яким сестри{190} її засмутили.
/420/ Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,
Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,
Вже розпікається: «Міг же розпусниці син{191} меонійських{192}
Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;
Міг домогтися, щоб сина свого рвала мати на кусні;
Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!
Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?
Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?
Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),
Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —
/430/ Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала
Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»
Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом{193}:
До підземельних осель серед тиші німої веде він.
Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих
Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.
Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі
Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,
Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя{194}.
Тисячу входів має довкола те місто безмежне,
/440/ Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,
Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може
Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.
Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.
Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто
Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.
Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.
Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,
Донька Сатурна, — таку вона лють, таку ненависть чує.
Щойно туди увійшла, — подавшись під кроком богині,
/450/ Темний поріг застогнав, і Цербер{195} трьома одночасно
Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю
Кличе сестер{196} вона — темних богинь, що глухі до благання.
Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,
Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.
В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,
Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце:
Тітій{197} шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять
Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале{198},
Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.
/460/ Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сізіфе{199}.
Крутиться там Іксіон{200}: себе ловить, від себе тікає.
Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди{201},
Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.
Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,
Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сізіфа,
Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну
Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім
Гордо живе, хоч не раз, пам’ятаю, мене зневажали —
Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,
/470/ Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий
Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.
Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,
Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона, —
Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно
Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,
Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:
Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий
Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».
Радо Юнона злетіла в етер. Перед входом до неба
/480/ Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.