А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,
В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила
Кров, окриває себе й, підв'язавшись в’юнкою змією,
З дому виходить. Її супроводжують, вірні їй: Смуток,
Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.
Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки{202},
Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,
Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,
Й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,
/490/ Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:
Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,
Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,
Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто
Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,
Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся
Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,
Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть — і думи
Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,
Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.
/500/ Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,
Цербера піну їдку та отруйливу слину Єхидни,
Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум, —
Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє,
Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила
В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.
Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту
В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.
Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,
Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.
/510/ Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний
Діта великого край і розв'язує пояс гадючий.
В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:
«Друзі! — викрикує. — Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!
Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»
Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,
І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,
Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі
Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим
Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:
/520/ Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась, —
Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,
Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте{203}.
«Вакху-Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —
Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!
Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,
Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.
Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.
Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —
І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню
/530/ Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.
Внучку{204}, покарану так без вини, пожалівши, Венера
Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,
Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!
Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,
Що в іонійську пірнули безодню, — зволь їх прийняти
В коло й своїх богів, бо ж і я не чужа тим широким
Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я
Сніжної піни пучком, як говорить ім’я моє грецьке{205}».
Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи
/540/ Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність
Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім’я: Палемоном,
Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.
Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,
Поки на край стрімчака відбиток стопи їх не вивів.
Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,
Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,
Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну
Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори, —
«З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня, —
/550/ Пам’ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози:
Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я
В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину
Наче зв’язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.
Друга, в груди руками б’ючи себе з несамовитим
Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.
Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —
Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.
Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся
Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.
/560/ Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.
Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря
Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.
Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком
Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,
Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає
Місто, котре заснував, немовби не він у неласку
Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські
Землі{206} ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.
Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова
/570/ Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався
Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом
Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,
Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?
Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні, —
Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів’юся».
Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;
Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться,
Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.
Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались
/580/ Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.
Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,
Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям, —
«Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить, —
Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,
Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»
Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє
В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово
Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням
Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.
/590/ В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:
«Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!
Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,
Лиця, рум’янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?
Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»
Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.
Й начебто впізнаючи, відповзав до грудей і в обійми
Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся.
Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить
Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.
/600/ Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє
Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.