Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,
Носом окованим води морські розтинає з розгону,
Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі
Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає
/710/ Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.
Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,
Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря
Тінь перебігла хистка, — вже на тінь нападає потвора.
Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі
Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,
Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає
Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,
Так Інахід{214}, описавши дугу в порожнечі безкраїй,
Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі
/720/ З розмаху меч по загнуте руків’я під праву лопатку.
Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,
То під водою ховається звір, то метається люто,
Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть гавкучі.
Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.
Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита,
То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,
Робиться тоншим, — усюди вганяє свій меч серповидний.
Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно
Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,
/730/ Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше
Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді
Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.
Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,
Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.
Оплески й радісний крик залунали на березі моря
Та між небесних осель. Ніяк не натішаться зятем,
Доньки рятівником і захисником їхнього дому,
Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру,
Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина.
/740/ Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,
Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,
Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави
Стелить і голову зверху кладе Форкініди{215} Медузи.
Ще не зів’яле стебло своїм осередком дірчастим
Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,
І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.
Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити
Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння,
Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.
/750/ Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:
Хай лиш повітря торкнуться вони — кам’яніють відразу;
Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь.
Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:
Лівий — Меркурію, правий тобі, славна війнами Діво{216},
Третій, між ними, — Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,
Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній.
Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,
Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають
І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.
/760/ З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,
Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя
Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули
Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,
На величаву гостину прямують кефенські вельможі.
Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха
Кожному в серце проник, і тут про людей того краю
Хоче дізнатись Лінкід{217}, про їх звичаї, побут, про мужність.
Хто розповів йому те, — й собі звернувсь до Персея:
«Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу
/770/ Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»
Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом
Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.
Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,
Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.
Поки те око вони одна одній передавали,
Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому
Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті
Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі
Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди
/780/ В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.
Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе
Сам відображення вздрів на щиті, що носив його зліва,
Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний
Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові
Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився.
Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім
Леті, — про те, які землі, моря споглядав під собою,
Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.
Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову
/790/ Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки
Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.
Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто
Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,
Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.
Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,
Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.
Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви
Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,
Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати,
/800/ В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.
Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня
Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».
Книга п'ята
Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн
Розповідає герой, залунав по владичих палатах
Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,
Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.
Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.
Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві
Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє.
Першим зухвалець Фіней{218}, зачинатель того бойовища,
З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, —
/10/ «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!
Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,
Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! —
Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває,
Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею
Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?
Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе, —
Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,
Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове
Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила, —
/20/ Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала
Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?
Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,
Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений?
Жаль тобі, видно, що інший її врятував, тому в нього
Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,
Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?
Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,
Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.
Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю».
/30/ Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,
Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.
Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,
Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея.
В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала,
Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би
Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник
Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!
Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.
От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;
/40/ Б’ється вже він на землі і столи заплямовує кров’ю.
Вмить роз'ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли
Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто
Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому
Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши
В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.
Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата{219} прикривши,
Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого
Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,
Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,
/50/ Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.
З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу
Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,
А діадема — на вогкім од пахощів цінних волоссі.
Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно
Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.
Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину
Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув
Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим.